Вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин

УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ НА ТЕМУ: «ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ КРЕДИТНИХ ПРАВОВІДНОСИН: ПОРУКА, ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ; ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ» ЗА 2012 РІК ТА ПЕРШИЙ КВАРТАЛ 2013 РОКУ
22.08.2013

www.apcourtkiev.gov.ua/apcourtkiev/uk/publish/article/95238

 

Узагальнення

судової практики на тему:

«Проблемні питання вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин: порука, підстави припинення;

звернення стягнення на предмет іпотеки» за 2012 рік та перший квартал 2013 року

 

 

О.В. Борисова,

суддя судової палати з розгляду цивільних справ

Є.В. Халпахчієва,

помічник судді відділу забезпечення діяльності

судової палати з розгляду цивільних справ

Апеляційним судом м. Києва проведено узагальнення  судової практики застосування районними судами м. Києва та Апеляційним судом м. Києва  норм матеріального та процесуального  права  при розгляді судами цивільних справ що виникають  із кредитних правовідносин: порука, підстави її припинення; звернення стягнення на предмет іпотеки  за 2012 рік  та  перший квартал 2013 року.

Дане узагальнення проведено  з метою вивчення правильності застосування чинного законодавства, що регулює кредитні правовідносини, з´ясування причин помилок, що допускаються судами при розгляді справ зазначеної категорії, виявлення спірних питань застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді таких справ та з´ясування можливих шляхів їх вирішення.

Для проведення узагальнення Апеляційним судом м. Києва було  витребувано з районних судів м. Києва судові рішення, пов´язані з питаннями поруки, підстави припинення; звернення стягнення на предмет іпотеки, які розглядалися районними судами м. Києва протягом 2012 року та першого кварталу 2013 року.

Законодавче вругулювання спорів зазначеної категорії.

Для вирішення спорів про поруку, підстав її припинення та спорів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки судами застосовується: Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закон України від 05.06.2003 року № 898-IV «Про іпотеку», Закон України від 02.10.1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу», Закон України від 18.11.2003 року №1255- IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV, Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV, Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року № 979-IV, Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 07.12.2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі виданих Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20.05.1999 року №679-ХІV «Про Національний банк України», Рішення  Верховного Суду України прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів  неоднакового застосування  судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріальгного права у подібних правовідносинах.

Завданнями    цивільного   судочинства   є   справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених,  невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав  та  інтересів  юридичних  осіб,  інтересів держави.

Для ухвалення законного, обгрунтованого та справедливого рішення суд першечергово вирішує питання підвідомчості (юрисдикції) та підсудності.

При з’ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного  судочинства суд першої інстанції має керуватися вимогами статей 15, 16 ЦПК України, відповідно до яких суди розглядають справи, що стосуються цивільних правовідносин, і при цьому не допускати об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З´ясовуючи процесуальні питання про територіальну підсудність, суди повинні керуватися статями 108-117 ЦПК України, при вирішенні питання про відкриття провадження по справам, що виникають із кредитних правовідносин судді застосовують ст.119 ЦПК України — загальні вимоги до позовної заяви, а залежно від предмета та підстави позову — і вимоги, які містяться у спеціальному законодавстві. Якщо предметом позову є питання, які виникли з приводу нерухомого майна, яке перебуває в іпотеці, то суддями застосовується ст.114 ЦПК України, правило виключної підсудності.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (частина п’ята статті 121 ЦПК України).

З урахуванням статей 553 — 554 ЦК України договір поруки укладається кредитором за зобов’язаннями, які забезпечуються порукою, і поручителем.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 ЦК України).

За змістом ст.ст. 553, 554 ЦК України поручитель, хоча і пов’язаний з боржником певними зобов’язальними відносинами, є самостійним суб’єктом у відносинах із кредитором. Це підтверджується його правом висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржнк від них відмовився або визнав борг (ч.2 ст.555 ЦК України). В силу поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання зобов’язання цією особою в цілому або в частині.

Порука припиняється за наявності загальних підстав припинення зобов´язання, закріплених у главі 50 ЦК України:

виконання поручителем договору поруки;

домовленістю сторін;

у зв´язку із смертю фізичної особи;

ліквідацією юридичної особи тощо.

Статтею 559 ЦК України визначені також спеціальні підстави припинення поруки, до яких слід віднести:

у зв´язку з припиненням   забезпеченого   нею основного зобов’язання;

у разі  зміни  зобов’язання  без  згоди поручителя,    внаслідок    чого    збільшується    обсяг  його відповідальності;

якщо після настання строку виконання зобов’язання  кредитор  відмовився  прийняти  належне  виконання, запропоноване боржником або поручителем;

у разі  переведення  боргу  на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

у зв´язку із закінчення строку дії поруки, встановленого в договорі поруки, який надається кредитору для пред´явлення вимоги поручителю.

Відповідно до положення ч.1 ст.559 ЦК України  припинення поруки у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому випадку звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

У випадку невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч.1 ст.559 ЦК України на припинення зобов´язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі    п.1 ч.2 ст.16 ЦК України.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 12.03.2012 року позовні вимоги  ОСОБА_1 до ПАТ «Універсал Банк» про припинення договору поруки були залишені без задоволення з тих підстав, що зобов’язання за кредитним договором невиконані, а тому й підстав для твердження, що дія договору поруки припинилася, немає. Крім цього, суд першої інстанції  вказував на те, що позивач був ознайомлений з усіма суттєвими умовами договору поруки.

Скасовуючи вищенаведене рішення Оболонського районного суду м. Києва та  ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог Апеляційний суд м. Києва виходив з того, що судом першої інстанції під час ухвалення рішення не було враховано те, що відповідачем були змінені умови кредитного договору, відповідно до яких плата за користування кредитом збільшилася до 10,95%, що визнавалося сторонами, та що призвело до збільшення обсягу відповідальності позивача.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києві від 21.05.2012 року  в задовлоленні  позову ОСОБА_1 до ПАТ «Кредобанк», ОСОБА_2 про визнання зобов’язання, що виникло з договору поруки, припиненим відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що додатковою угодою до кредитного договору сторони (позичальник та кредитор) визначили порядок нарахування та зміну розміру процентів за кредитом, а підписання оспорюваного договору поруки позивачем є свідченням того, що він погодився із всіма умовами цього договору та договору кредиту, в тому числі і щодо умови про укладення відповідних додаткових угод до договору кредиту, згідно яких можливе збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Рішенням Апеляційного суду м. Києві від 29.08.2012 року скасовано рішення Шевченківського районного суду та поставновлено  нове про задоволення позову та  визнання  припиненим договору поруки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції виходив з того, що  поручитель (позивач) ОСОБА_1 не був повідомлений належним чином про укладення між позичальником та кредитором додаткової угоди до кредитного договору, згідно якої його відповідальність, як поручителя була збільшена. Вказані обставини відповідно до ч.1 ст.559 ЦК України  є підставою для припинення поруки у зв´язку зі зміною основного зобов´язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшилася його відповідальність. Факт підписання поручителем договору поруки та його ознайомлення зі всіма умовами цього договору та договору кредиту не  свідчить про згоду поручителя на збільшення обсягу його відповідальності, оскільки в самому договорі поруки не було погоджено умови щодо збільшення обсягу відповідальності поручителя без додаткового його  повідомлення та укладення окремої (додаткової) угоди.

Таким чином, у зобов´язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов´язань перед банком.

В провадженні Шевченківського районного суду м. Києва знаходилася цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «БМ Банк», ПП «Кардо Трейд», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію. Позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, мотивуючи його тим, що 11.09.2008 року між відповідачами було укладено договір відновлювальної кредитної лінії, за яким банк зобов´язався надати ПП «Кардо Трейд» кредит в розмірі 5500000 доларів США, який видавався траншами в межах вказаного ліміту. 11.09.2008 року між позивачем та відповідачами було укладено договір поруки, за яким позивач поручився за виконання зобов´язань ПП «Кардо Трейд» перед ПАТ «БМ Банк» за кредитним договором. На початку листопада 2009 року позивачу стало відомо, що в середині липня 2009 року між відповідачами було проведено переговорний процес щодо збільшення кредитної лінії, при цьому позивача, як поручителя, ніхто із відповідачів  про такі зміни не проінформував. Внаслідок укладання між відповідачами додаткового договору № 4 про внесення змін до договору відновлювальної кредитної лінії збільшився обсяг відповідальності поручителя без його згоди. З цих підстав позивач просив визнати факт порушення відповідачами умов договору поруки від 11.09.2008 року в частині збільшення ступеня відповідальності поручителя та визнати договір поруки від 11.09.2008 року таким, що припинив свою дію.

Як вбачається з вищевказаних прикладів суди першої інстанції допускали помилки та не враховували, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов´язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов´язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Рішенням  Шевченківського районного суду  м. Києва від 29.05.2012 року по даній справі відмовлено позивачу  у задоволенні позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обсяг відповідальності поручителя (позивача) після укладення між кредитором та позичальником, додаткових договорів № 1 та додаткових договорів № 4, не збільшився, так як укладаючи договір поруки, будучи ознайомленим з його умовами, поручитель надав згоду, як на зміну умов кредитного договору так і на укладання додаткових договорів (угод) до нього. Рішенням Апеляційного суду м. Києві від 26.09.2012 року було змінено рішення районного суду в частині виключення з мотивувальної частини посилання на отримання позичальником в кредит коштів в розмірі 5500000 доларів США так як це не відповідало фактичним обставинам справи, в іншій частині рішення суду було залишено без змін.

Вище зазначений висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову про визнання договору поруки припиненим є законним та обгрунтованим, та відповідає правовій позиції викладеній в п. 22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» відповідно до якої, якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов’язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов’язання.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

На підставі ч.1 ст.252, ч.1 ст.253 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Частиною четвертою статті 559 ЦК України  визначено, що порука припиняється, після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється,  якщо  кредитор  протягом  шести  місяців  від   дня настання  строку  виконання  основного  зобов’язання не пред’явить вимоги  до  поручителя.  Якщо  строк  основного  зобов’язання   не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється,  якщо кредитор не пред’явить  позову  до  поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Пред’явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. При цьому в разі пред’явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов’язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва  від 08.02.2012 року, яке було залишено без змін  ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31.05.2012 року, в задоволеенні позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Надра» про визнання договору поруки припиненим відмовлено. Звертаючись з даним позовом до суду позивач посилався на те, що кредитор, після виникнення прострочення у позичальника по поверненню суми кредитних коштів, на протязі шести місяців не звернувся до позивача, як поручителя по даному кредитному договору із відповідною вимогою щодо стягнення відповідної суми боргу по договору кредиту. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в кредитному договорі було зазначено кінцеву дату повернення отриманих кредитних коштів — 27.01.2023 року, а тому відповідно кредитор має право на пред´явлення вимоги до поручителя по даному договору кредиту на протязі шести місяців після настання даної дати, у разі несплати відповідної суми боргу самим позичальником (ч.4 ст.559 ЦК України).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва  від 25.01.2012 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Надра», третя особа: ОСОБА_2 про припинення договору поруки. Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції посилався на те, що оскільки строк виконання зобов’язання щодо повернення кредитних коштів по договору кредиту було встановлено до 15.04.2011 року, а тому строк дії договору поруки також вставлений до цієї ж дати. В зв´язку із цим кредитор мав відповідне право на звернення до поручителя по даному договору кредиту про стягнення з нього суми боргу на протязі шести місяців після 15.04.2011 року (ч.4 ст.559 ЦК України). Разом із тим, ухвалюючи дане рішення, суд вважав необгрунтованими твердження позивача (поручителя) про те, що кредитор мав звернутися до нього, як поручителя по вказаному договору кредиту на протязі шести місяців після настання прострочення позичальником сплати чергової частини кредиту 11.09.2007 року, оскільки кредитор має право звернутися до суду із таким позовом на протязі всього часу дії даного договору кредиту та на протязі шести місяців після настання дати остаточного повернення кредитних коштів. Ухвалою Апеляційного суду м. Києві від 31.10.2012 року було відхилено апеляційну скаргу представника позивача, а рішення суду від 25.01.2012 року було залишено без змін.

Як вбачається з вище зазначених прикладів суди дійшли вірного висновку про те, що якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 27.10.2011 року відмовлено в задоволенні позову ПАТ «БТА Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителя ОСОБА_1.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 11.01.2012 року рішення суду першої інстанції змінено  та зазначено, що  правовою підставою для відмови в задоволенні позову  є ч.4 ст.559 ЦК України з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову до поручителя, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем суду не були надані докази про те, що заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 27.01.2011 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 в розмірі 44199,83 грн. на користь ПАТ «БТА Банк» не виконано.

Апеляційним судом встановлено, що вимога про усунення порушення до поручителя була направлена в термін, що перевищує 6 місяців від дня настання строку основного зобов’язання.

Таким чином, оскільки з 21.05.2010 року порука припинена на підставі ч.4 ст.559 ЦК України, позовні вимоги до поручителя, з якими банк звернувся в квітні 2011 року задоволені бути не можуть.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 13.03.2012 року за відмовлено в задоволенні позову ТОВ «Ласка Лізинг» до ОСОБА_1, третя особа: ТОВ «Відродження» про стягнення заборгованості.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04.07.2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про задоволення позову та стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Ласка Лізинг» заборгованості у розмірі 2267522,92 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновок суду першої інстанції  про припинення поруки є помилковим, а оскільки порука не припинилась, то на відповідача, як солідарного боржника, має бути покладено невиконаний основним боржником обов’язок по сплаті лізингових платежів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.12.2012 року скасовано рішення Апеляційного суду м. Києва від 04.07.2012 року та залишено без змін рішення Подільського районного суду м. Києва від 13.03.2012 року, оскільки в договорі поруки не встановлено строку припинення поруки, а кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив вимоги до поручителя, у даному випадку — до 12.01.2011 року,  а тому суд першої інстанції прийшов  до вірного висновку про те, порука припинилась.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05.03.2013 року позов ТОВ «Траст Фінанс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково, зустрічний позов ОСОБА_3 до ТОВ «Траст Фінанс» про припинення договору поруки задоволено,  з тих підстав, що з договорів поруки, укладених  між сторонами вбачалося, що їх дія припиняється з моменту припинення забезпеченого ними зобов’язання. Строк виконання основного зобов’язання був  встановлений кредитним договором до 18 березня 2011 року включно. З моменту настання строку виконання основного зобов’язання за кредитним договором кредитор у будь-який спосіб вимог до поручителів не заявив. Враховуючи вимоги ст.ст. 251, 252 ЦК України, суд не взяв до уваги посилання позивача на положення п.4.1. договорів поруки, за умовами яких договори діють до повного погашення позичальником кредитної заборгованості за основним зобов’язанням, тобто без встановлення строку, оскільки в даному випадку строк виконання основного зобов’язання за кредитним договором, на який є посилання в договорах поруки, настав 18.03.2011 року, а позивач протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив вимоги до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про сплату заборгованості за кредитним договором, тому порука вважається припиненою.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25.01.2012 року за позовом кредитної спілки «Кредитна спілка офіцерів Київського гарнізону» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та зустрічними позовними заявами ОСОБА_2, ОСОБА_3 до кредитної спілки «Кредитна спілка офіцерів Київського гарнізону», третя особа — ОСОБА_1 про визнання договору поруки припиненим, вимоги первісної позовної заяви про стягнення заборгованості були задоволені, стягнуто з позичальника та поручителів в солідарному порядку заявлену суму боргу та штрафних санкцій, а в задоволенні зустрічних позовних вимог судом було відмовлено.

Суд першої інстанції, при ухваленні зазначеного вище рішення виходив із того, що укладені договори носять обов’язковий характер для всіх сторін, сторони під час їх укладення розуміли викладений в них зміст та з ними погодилися. Не беручи до уваги посилання позивачів за зустрічним позовом про те, що укладені із позивачем за первісним позовом договори поруки є припиненими в силу ч.4 ст.559 ЦК України, оскільки ще у вересні 2009 року позивач за первісним позовом направляв сторонам листи — вимоги про необхідність виконання ними своїх договірних зобов’язань, і ці вимоги виконані не були, суд виходив із того, що як договором кредиту так і договорами поруки, термін дії вказаних договорів був визначений повним виконанням умов кредитного договору — повернення кредитних коштів та відсотків за користування ними, але дана обставина не настала.

Колегія суддів Апеляційного суду м. Києва із вказаним рішенням не погодилася.

Змінюючи рішення Оболонського районного суду м. Києва в частині солідарного стягнення із позичальника та поручителів суми наявного боргу та задовольняючи вимоги зустрічного позову про припинення поруки, колегія суддів Апеляційного суду м. Києва зазначала, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що строк виконання позичальником основного зобов’язання настав 26.08.2009 року і шестимісячний перебіг строку для звернення до суду з вимогами до поручителів почався з 27.08.2009 року в той час, як кредитор звернувся із вимогами до поручителів 26.01.2011 року, тобто після спливу строку передбаченого ч.4 ст.559 ЦК України, коли порука припинила свою дію.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.11.2012 року рішення Апеляційного суду м.Києва від 23.08.2012 року скасовано, а рішення  Оболонського районного суду м. Києва від 25.01.2012 року залишено без змін.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду м. Києва Вищий  спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що судами попередніх інстанцій встановлено, що 26.08.2008 року між кредитною спілкою та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 65400 грн. під 0,136% добових строком на 12 місяців.

За виконання кредитного зобов’язання боржником поручилися відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Визнаючи договори поруки припиненими та вказавши, що з позовними вимогами до поручителів позивач звернувся після спливу строку, передбаченого ч.4 ст.559 ЦК України, апеляційний суд виходив із того, що строк виконання основного зобов´язання по кредитному договору, який укладений 26.08.2008 року терміном на 12 місяців, настав 26.08.2009 року і перебіг шестимісячного строку для звернення до суду кредитора з вимогами до поручителів за вказаними договорами поруки почався з 27.08.2009 року.

Разом з тим, вирішуючи спір, апеляційний суд не звернув увагу на те, що протягом шести місяців, а саме: 14.09.2009 року і 01.01.2010 року позивач направляв вимоги до поручителів, які вони отримали, про  що не заперечують у своїх зустрічних позовах.

Посилання суду апеляційної інтсанції на те, що позов кредитною спілкою поданий 26.01.2011 року, тобто, після спливу строку, передбаченого ч.4 ст.559 ЦК України, є також помилковим, оскільки у позивача є трирічний строк на звернення до суду.

За таких обставин, у суду не було підстав для застосування норм ч.4 ст.559 ЦК України до даних правовідносин.

Наведене свідчить про те, що суд апеляційної інтсанції у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою, яка підлягає застосуванню,  не  звернувши  уваги на вищевказані положення закону та умови укладеного між сторонами договору, необґрунтовано дійшов висновку про задоволення зустрічних позовних вимог.

Натомість, з’ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог  ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25.05.2012 року позов ПАТ «ПроКредит Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості було задоволено частково, стягнуто з відповідача ОСОБА_2 суму наявного боргу, в задоволенні вимог до ОСОБА_3  було відмовлено.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги виходив із того, що строк виконання основного зобов’язання закінчився 07.03.2011 року, а позов було подано до суду лише 06.03.2012 року тобто зі спливом 6 місяців, які визначені ч.4 ст.559 ЦК України.

Скасовуючи вищезазначене рішення суду, колегія суддів Апеляційного суду м. Києва виходила із того, що суд першої інстанції невірно застосував положення ч.4 ст.559 ЦК України та не звернув уваги на те, що позивачем, на адресу відповідача ОСОБА_3 02.09.2010 року була направлена вимога про виконання ним зобов’язання, яка ним була отримана 07.10.2010 року, і яку він не виконав. Умовами договору поруки передбачено, що договір поруки припиняє свою дію з моменту припинення забезпеченого ним зобов’язання.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 16.08.2011 року позовні вимоги ПАТ «Банк Золоті Ворота» до ТОВ «Союз ЛТД», ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором кредиту було задоволено частково, стягнуто на користь позивача з ТОВ «Союз ЛТД» заборгованість за кредитним договором та вирішено питання про стягнення судового збору, в задоволенні позовних вимог до відповідача ОСОБА_3 було відмовлено.

Ухвалюючи вищезазначене рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем було направлено вимогу на адресу ОСОБА_3 про усунення порушень, згідно якої, позивач вимагав від ТОВ «Союз ЛТД» повернення наявної заборгованості, однак така вимога не містила жодних відомостей про те, що у випадку невиконання ОСОБА_3 позивач буде звертатися до нього із відповідним позовом, що є порушення договору поруки.

Скасовуючи рішення Оболонського районного суду м. Києва та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі, колегія суддів Апеляційного суду м. Києва виходила із того, що сама по собі вимога, яка була направлена відповідачу ОСОБА_3 за своїм змістом відповідала вимогам договору поруки та була направлена позивачем в установлені строки, отже вважати, що порука є припиненою у суду першої інстанції підстав не було.

Така позиція є вірною при вирішенні питання встановлення строку припинення поруки.

З вищевикладеного вбачається, що у разі зазначення в основному договорі (договорі кредиту) відповідної дати, як кінцевої дати повернення кредиту (виконання зобов’язання по погашенню боргу), відповідна вимога кредитора щодо стягнення суми боргу з поручителя може бути пред’явлена на протязі шести місяців з дня настання такої дати, оскільки після спливу вказаного строку та непред’явлення до поручителя відповідної грошової вимоги, договір поруки буде вважатися таким, що припинив свою дію. У зв’язку із цим відповідно, кредитор втрачає своє право вимоги до поручителя щодо стягнення з нього суми боргу, а  у поручителя відповідно припиняється обов’язок сплати відповідної суми боргу перед кредитором, як відповідальності за належне виконання позичальником умов кредитного договору.

Поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника (статті 553 — 554 ЦК України), а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено у договорі поруки.

Відповідно до статті 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником, а згідно зі статтею 607 ЦК України зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.

Таким чином, на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі у договорі поруки.

У разі смерті поручителя (крім випадків майнової поруки), враховуючи положення статті 607, частини першої статті 608 ЦК України, а також сутності поруки як особистого зобов’язання відповідати за належне виконання основного зобов’язання, спадкоємці поручителя не є солідарними боржниками за кредитним договором.

Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов´язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов´язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов´язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´я або смертю.

Таким чином, грошове зобов´язання боржника юридичної особи перед кредитором  припиняється  у зв´язку з ліквідацією цієї юридичної особи.

Згідно із ст.559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов´язання, а також у разі зміни зобов´язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов´язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб´єктивне право і кореспондуючий йому обов´язок перестають існувати.

Зі змісту частини 1 ст. 559 ЦК України вбачається, що порука припиняється в разі припинення основного зобов´язання.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека — вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із ст.33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Частиною 1 ст.12 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що  у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23.05.2011 року позовні вимоги ПАТ «Універсалбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволені,  стягнуто заборгованість по кредитному договору в розмірі 1355880,17 грн. В рахунок погашення цієї заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом надання позивачу права продажу квартири. Задовольняючи позов, як про стягнення заборгованості за кредитними договорами, так і про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд виходив з того, що відповідачі належним чином не виконали умови та зобов’язання по договорах, були попереджені банком, проте вимоги не виконали.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18.10.2012 року заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва скасоване, ухвалено нове, яким позов задоволено частково, стягнуто з відповідачів на користь позивача заборгованість за кредитним договором  в сумі 1355880,17 грн.

Колегія суддів Апеляційного суду м. Києва не погодилася з висновками суду першої інстанції про одночасне задоволення вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором та про звернення стягнення на предмет іпотеки і вирішила, що позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволенню не підлягає.

Разом з тим в пункті  42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин»  зазначено, що суд не може одночасно звернути стягнення а предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а розрахунок суми заборгованості має зазначатись у мотивувальній частині рішення.

Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення ст.11 Закону України «Про іпотеку» (або ст.589 ЦК України щодо заставодавця).

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04.07.2012 року у позові ПАТ «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено, виходячи з того, що суд був позбавлений можливості на підставі копій документів, які містяться у справі, і розцінив вимоги позивача такими, що обгрунтовані припущеннями.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.10.2012 року заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва скасоване та ухвалено нове, яким позов задоволено частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки.  Скасовуючи рішення  апеляційний суд виходив з того, що наявні у матеріалах справи копії договорів та доданих до них документів завірені працівником банку. За таких обставин та з огляду на положення ст.ст. 11, 61 ЦПК України суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок районного суду про відмову в позові.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва  від 04.11.2010 року  позов ПАТ «КБ «Данієль» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.01.2012 року скасовано заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.11.2010 року та ухвалено нове, яким ПАТ «КБ «Даніель» відмовлено в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 04.07.2012 року касаційну скаргу ПАТ «КБ  «Даніель Банк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 26.01.2012 року скасовано. Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.11.2010 року залишено в силі.

Судом касаційної інстанції зазначено, що ухвалюючи рішення про задоволення позову та зверенння стягення на предмет іпотеки суд першої інстанції виходив з того, що  оскільки відповідачем не виконувались умови кредитного договору, та у останнього утворилась заборгованість в розмірі 1853271,43 грн. у звязку з чим відповідно до умов  укладеного між сторонами іпотечиного  договору позивач має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок майна, що перебуває в іпотеці. При цьому, суд дійшов до обгрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Скасовуючи  рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляцйної інстанції виходив  з предчасності заявлених позивачем позовних вимог про звернення стягенння на предмет іпотеки у зв´язку з недотриманням процедури досудового врегулювання цього питання, передбаченої ст.35 Закону України «Про іпотеку».

Враховуючи вищевикладене, Апеляційний суд м. Києва припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону та безпідставно скасував законне і обгрунтоване  рішення суду першої інстанції.

Право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України, статті 3 і 4 ЦПК).

Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред’явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред’явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про  звернення  стягнення  на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:

загальний розмір  вимог  та всі його складові,  що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації    предмета   іпотеки   шляхом   проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу,  встановленої статтею 38 цього Закону;

пріоритет та  розмір  вимог інших кредиторів,  які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

початкова ціна   предмета   іпотеки  для   його  подальшої реалізації.

Одночасно  з  рішенням  про  звернення  стягнення  на предмет іпотеки  суд  за  заявою  іпотекодержателя ухвалює рішення про виселення мешканців за наявності підстав,  передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове  звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем,  якщо він  є  відмінним  від боржника,  порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Як зазначено у п.42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як п.4 ч.1 ст.215 ЦПК України, так і вимогам ст.39 Закону України «Про іпотеку».

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.02.2013 року за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційними скаргами ОСОБА_8 та ПАТ «Універсал Банк» на рішення Подільського районного суду м. Києва від 02.02.2012 року та на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від  16.05.2012 року, касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, касаційну скаргу ПАТ «Універсал Банк» задоволено частково, рішення Подільського районного суду м. Києва від 02.02.2012 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16.05.2012 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки, скасовано і справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Подільського районного суду м. Києва від 02.02.2012 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16.05.2012 року залишено без змін.

В ухвалі Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав, що відмовляючи в задоволенні позову в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з положень ч.3 ст.39 Закону України «Про іпотеку», посилаючись на те, що позивачем не обґрунтовано позов в частині визначення початкової вартості нерухомого майна у розмірі 968500 грн., а також те, що при проведенні оцінки майна банком не було повідомлено ОСОБА_8, та оцінка була проведена без її участі.  Суд першої інстанції не дав оцінки співмірності суми заборгованості за кредитними договорами та вартості іпотечного майна, не з´ясував чи порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав не врахувавши, що вартість іпотечного майна згідно договорів іпотеки складає 107263000 грн., а заборгованість відповідачів  в цілому складає 1672590,15 грн. та дійшов передчасного висновку про відмову  у задоволенні позову в цій частині.

Крім того, судом не враховані положення ст.41 Закону України «Про іпотеку», згідно яких, реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або  за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено  рішенням  суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.05.2012 року задоволено позовні вимоги позивача ПАТ «Марфін Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В резолютивній частині рішення зазначено про зверенння стягнення на предмет іпотеки — квартиру № 58 в будинку № 53-Б по вул. Щербакова в м. Києві, яка належить ОСОБА_1, на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в рахунок погашення суми боргу в розмірі 996864,94 грн. Дане рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалося.

З даного рішення вбачається, що судом перої інстанції не було в повній мірі дотримано вимог ст.39 Закону України «Про іпотеку» та не зазначено порядок реалізації спірного майна та його початкову ціну.

Рішенням  Шевченківського районного суду м. Києва  від 05.06.2012 року  позов ПАТ «Таскомбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки було задоволено частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки — земельну ділянку АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 в рахунок погашення суми боргу в розмірі 4879596,40 грн., позовні вимоги позивача в частині здійснення реалізації даного майна з прилюдних торгів із зазначенням відповідної початкової ціни залишено без задоволення.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21.02.2013 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва, шляхом доповнення його резолютивної частини двома абзацами, в яких було зазначено спосіб реалізації предмета іпотеки та зазначено початкову ціну предмета іпотеки, відповідно до вимог ст.39 Закону України «Про іпотеку».

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19.09.2012  року  позов ПАТ «Банк Національний кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зобов’язання зняти з реєстраційного обліку задоволено частково. Розглядаючи справу  за апеляційною скаргою на вказане рішення в апеляційній інстанції суд встановив, що резолютивна частина судового рішення не в повній мірі відповідає вимогам ст.39 Закону України «Про іпотеку», оскільки в ній відсутнє визначення початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Тому рішення Дніпровського районного суду міста Києва було доповнено реченням, яке містить встановлення початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27.06.2012 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Інпромбанк» до ОСОБА_1 та стягнуто з нього 130626,10 доларів США шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Суд виходив з того, що відповідач є єдиним спадкоємцем, а отже, відповідальний за борги та обов’язки спадкодавця, який отримував кредит.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21.11.2012 року рішення суду першої інстанції змінено. Колегія суддів погодилася з висновком суду про відповідальність спадкоємця, оскільки до нього переходять, як право власності на предмет іпотеки, так і обов’язки за іпотечним договором. Разом з тим, резолютивна частина рішення суду не відповідала вимогам ст.39 Закону України «Про іпотеку», а саме: не визначено та не зазначено усі складові заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не вказана початкова ціна. Питання про визначення оцінки майна в суді першої інстанції не обговорювалось.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22.11.2011 року задовлено позов ПАТ «АБ Укргазбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення цієї заборгованості.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21.02.2012 року рішення суду  першої інстанції змінено та викладено резолютивну частину рішення в іншій редакції. Колегія суддів прийшла до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка поданим доказам, а висновки відповідають обставинам справи, тому підстав для скасування рішення немає. Водночас, суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, виклав резолютивну частину, яка не в повній мірі відповідає вимогам ст.39 Закону України «Про іпотеку», а саме, не зазначено опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У судовій практиці виникають питання визначення судом початкової ціни предмета іпотеки. Закон України «Про іпотеку» не зобов’язує суд встановлювати початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, яка б відповідала його ринковій вартості чи вартості, визначеній у договорі іпотеки. Відтак, які критерії повинен застосовувати суд при визначенні початкової ціни, закон не конкретизує. У судовій практиці з цього питання немає єдності. Так суд може визначити початкову ціну для реалізації, враховуючи ту вартість, яку сторони вже узгодили в договорі іпотеки. Разом із тим у такому випадку не враховується час, що пройшов з моменту укладення договору іпотеки, а вартість майна може змінитись як у бік збільшення, так і у бік зменшення, що, безумовно, порушує права та законні інтереси суб’єктів договору іпотеки. Також, суд може встановити початкову ціну для реалізації предмета іпотеки за результатами оцінки, проведеної незалежним оцінювачем на дату пред’явлення позову в суд або на дату ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Такий підхід зустрічається рідше, оскільки він залежить від активної змагальної позиції сторін у справі. Крім того, суд при визначенні початкової ціни для подальшої реалізації предмета іпотеки передає вирішення цього питання на стадію виконання рішення суду, зазначивши в резолютивній частині рішення.

При вирішенні цих питань суд має виходити з того, що ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі. Якщо при розгляді справи сторони з такою оцінкою погоджуються, то в суду немає підстав її не приймати до уваги, оскільки вона є умовою договору. Якщо між сторонами виникає спір щодо такої оцінки, то в залежності від того, яка сторона її оспорює, вона зобов’язана за змістом частини 3 статті 10 ЦПК України довести інший його розмір, зокрема, клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи.

Однак, варто зауважити, що судами першої інстанції при розгляді справ даної категорії варто враховувати наявність співмірності між предметом іпотеки, на який звертається стягнення та сумою боргу. Оскільки, при дотриманні вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку» під час винесення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визначення порядку реалізації предмета іпотеки та вказання відповідної початкової ціни спірного майна, судом також має визначатися щодо повернення залишкової суми грошових коштів, які залишилися після погашення заборгованості перед кредитором та витрат, пов’язаних із проведення реалізації предмета іпотеки, позичальнику. Разом із тим, також варто зазначити що, у разі непред’явлення позивачем, у разі звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідних додаткових вимог, визначених у ст.39 Закону України «Про іпотеку», разом із вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і інших похідних вимог, зокрема визначення порядку реалізації спірного майна, виселення відповідача із спірної квартиру (будинку), суд має вирішувати дане питання, виходячи з положень ст.11 ЦПК України, та не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог. Крім того, при розгляді справ даної категорії, суди мають вирішувати питання щодо можливого залучення до участі в справі тих осіб, прав та обов’язків яких стосується дана справа (позичальник, поручитель, особи, які проживають (зареєстровані) у спірному приміщенні, а за наявності неповнолітніх осіб, також і службу у справах дітей).

Узагальнення практики розгляду районними судами м. Києва цивільних справ,  що виникають із кредитних правовідносин: порука, підстави її припинення,  звернення стягнення на предмет іпотеки   за 2012 рік та перший квартал 2013 року дає підстави для висновку, що судами в основному правильно застосовувалося чинне законодавство, проте в деяких випадках суди допускали порушення норм матеріального та процесуального права, таких помилок можна уникати, періодично вивчаючи судову практику розгляду справ даної категорії, рекомендації суду вищої інстанції, аналізуючи причини скасування судових рішень по справах даної категорії.

 

 

 

Навигация по записям

*/?>