Про виключення майна з-під арешту за 2011-2012 роки Судова практика

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ РАЙОННИМИ СУДАМИ МІСТА КИЄВА СПРАВ ПРО ВИКЛЮЧЕННЯ МАЙНА З-ПІД АРЕШТУ ЗА 2011-2012 РОКИ
02.01.2014

www.apcourtkiev.gov.ua/apcourtkiev/uk/publish/article/104010

 

 

Узагальнення

практики розгляду районними судами міста Києва справ

про виключення майна з-під арешту за 2011-2012 роки

 

Т.О. Невідома,

суддя судової палати з розгляду цивільних справ

Апеляційного суду міста Києва

 

За наданою інформацією протягом 2011-2012 року Печерським районним судом м. Києва було розглянуто 58 справ про виключення майна з-під арешту з ухваленням остаточного рішення по суті пред´явлених вимог, 15 рішень суду були предметом перегляду судом апеляційної інстанції, 4 рішення були скасовані.

Деснянським районним судом м. Києва у 2011 році було розглянуто 21 справу даної категорії, з яких 16 справ, по яким прийнято судове рішення про задоволення позову; 4 справи залишення позову без розгляду; у 2012 році було розглянуто 24 справи, з яких 19 справ, по яким прийнято судове рішення про задоволення позову; 5 справ залишення позову без розгляду.

Оболонським районним судом за вказаний період було розглянуто 23 справи без урахування справ, які на момент проведення узагальнення, перебувають в суді апеляційної та касаційної інстанції та справ, провадження у яких не закінчено ухваленням рішення суду по суті позовних вимог. В апеляційному порядку було оскаржено 11 справ про звільнення майна з-під арешту, з них: 9 рішень суду першої інстанції залишено без змін; 1 рішення скасовано з ухваленням нового рішення; 1 рішення скасовано, а позовну заяву залишено без розгляду.

До Шевченківського районного суду м. Києва надійшла за вказаний період 91 справа, з яких розглянуто з постановленням рішення 38 справ, з них: 16 задоволено повністю; 7 задоволено частково; 3 в задоволенні позову відмовлено; 12 заяв залишено без розгляду.

До Дніпровського районного суду м. Києва у 2011 році надійшло 15 позовних заяв про звільнення майна з-під арешту, всього у 2011 році розглянуто 14 справ даної категорії, з яких: 8 справ з винесенням рішення, 6 із задоволенням позову, та 6 позовних заяв залишено без розгляду. Залишок справ про звільнення майна з-під арешту на кінець звітного періоду 2011 року склав 3 справи. У 2012 році надійшло 39 позовних заяв про звільнення майна з-під арешту, всього у 2012 році розглянуто 35 справ даної категорії, з яких: 27 справ з винесенням рішення. 20 із задоволенням позову, та 8 позовних заяв залишено без розгляду. Залишок справ про звільнення майна з-під арешту на кінець звітного періоду 2012 року склав 7 справ.

Дарницьким, Подільським, Святошинським, Голосіївським районними судами м. Києва разом з матеріалами узагальнення інформації щодо кількості розглянутих ними справ про виключення майна з-під арешту не надано.

Справи про виключення майна з-під арешту розглядалися судами в незначній кількості в порівнянні із загальною кількістю справ, що перебувають у провадженні.

Узагальнення практики розгляду районними судами м. Києва цивільних справ про виключення майна з-під арешту за 2011-2012 роки дає підстави для висновку, що судами в основному правильно застосовувалося чинне законодавство, проте в деяких випадках суди допускали помилки при визначення суб´єктного складу, а також визначення правової природи права, за захистом якого особа звертається до суду, суди не завжди всебічно і повно перевіряли обґрунтованість позовних вимог.

При вирішенні справ про виключення майна з-під арешту, підлягає застосуванню Конституція України, цивільне законодавство, що врегульовує питання права власності та володіння майном, законодавство про виконавче провадження, зокрема, Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі ЦК України); Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 №606-ХІV; Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01 липня 2004 №1952-ІV з відповідними змінами та доповнення та інші нормативно-правові акти. Процесуальні питання розгляду судом справ даної категорії регламентуються Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року №1618-IV (далі ЦПК України).

Окремі питання розгляду судами справ про виключення майна з-під арешту були роз´яснені в Постанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» (Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України №5 від 30 червня 1978 року, №3 від 30 березня 1984 року, №13 від 25 грудня 1992 року №15 від 25 травня 1998 року). Разом з тим, вказана Постанова врегульовує порядок розгляду справ даної категорії неповно.

При вирішенні питання про належність описаного майна слід керуватись нормами цивільного та сімейного законодавства, що регулюють право власності і його захист.

Розгляд цивільних справ про виключення майна з опису в суворій відповідності з законом сприяє відновленню порушених прав громадян, забезпеченню охорони майнових інтересів держави, підприємств, установ, організацій, при цьому, відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті З, статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. У зв´язку із цим інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника, не підлягають застосуванню.

Одним із проблемних питань при розгляді справ даної категорії судами першої інстанції є визначення процесуального порядку розгляду таких заяв, особливо у випадках, коли заявники ініціюють виключення майна з-під арешту, який був застосований державним виконавцем.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 60 Закону України «Про виконавче провадження»).

Разом з тим, вказана норма за своїм змістом не передбачає можливість звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно і про зняття з нього арешту особи, що є боржником у виконавчому провадженні, в межах якого було накладено арешт.

Відповідно до частини другої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» у разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Поряд із цим, згідно з частиною першою та другою статті 82 вказаного Закону Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку.

За змістом зазначеної норми із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби можуть звернутися лише сторони виконавчого провадження.

Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Згідно зі статтею 9 згаданого Закону сторони можуть реалізовувати свої права і обов´язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов´язаний вчинити певні дії особисто.

Зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду має право звернутися прокурор не лише як сторона виконавчого провадження, статусу якої він набуває при відкритті виконавчого провадження за його заявою у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді (частина перша статті 7, пункт 2 частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження»), а й при здійсненні представництва в суді особи, яка є стороною виконавчого провадження (пункт 2 частини першої статті 5 Закону України «Про прокуратуру»). У разі відхилення протесту прокурора або ухилення органу державної виконавчої служби від його розгляду, прокурор може звернутися до суду в порядку адміністративного судочинства із заявою про визнання акта незаконним (частина четверта статті 21 Закону України «Про прокуратуру»).

Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, визначені у статті 7 Закону України «Про виконавче провадження», мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону України «Про виконавче провадження»).

Не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб). Такі скарги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Питання розгляду судом скарг на дії або рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, регламентовано Розділом VІІ ЦПК України (Судовий контроль за виконанням судових рішень).

Так, відповідно до статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

З огляду на судову практику, що склалася, якщо незаконність перебування певного майна під арештом пов´язується заявником з певними порушеннями, допущеними державним виконавцем в ході виконання виконавчого провадження, і заявник при цьому є його стороною, спірне питання має вирішуватись за правилами, визначеними Розділом VII ЦПК України, шляхом оскарження певних дій або бездіяльності відповідної посадової особи органу державної виконавчої служби. Особи, які не є стороною виконавчого провадження, однак вважають, що накладення арешту на майно порушує їх права, мають звертатися до суду із заявами в порядку позовного провадження відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки їх право на оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця обмежене законом.

При цьому, скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця щодо арешту майна може бути подана до суду, який видав виконавчий документ. Така скарга підлягає розгляду у порядку ЦПК України, якщо виконавчий документ, на підставі якого здійснюється виконавче провадження, виданий судом. У процесі розгляду скарги на дії державного виконавця, пов´язані з накладенням арешту на майно, суд перевіряє, чи були дотримані державним виконавцем вимоги закону під час накладення арешту на майно в протилежному разі звільняє майно від арешту. Суд не встановлює в такому випадку, кому належить майно боржнику чи іншій особі, бо незалежно від цього майно повинно бути звільнене з-під арешту, позаяк арешт був накладений із порушенням зазначених у законі правил.

У разі подання особою до суду позовної заяви про виключення майна з-під арешту, застосовується правило виключної підсудності.

Відповідно до частини другої статті 114 ЦПК України позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

Таким чином, оскільки законодавець передбачив виключну підсудність розгляду справ даної категорії, посилання на місцезнаходження майна, про виключення з-під арешту якого пред´явлено позов, слід визнати обов´язковим елементом позовної заяви.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (частина п´ята статті 121 ЦПК України). Проте якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду (розгляду справи по суті статна 173 ЦПК України) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил виключної підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду незалежно від волевиявлення сторін (пункт 2 частини першої статті 116 ЦПК України).

При цьому, справи розглядаються судами відповідно до визначеної процесуальним законом юрисдикції.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Позов про виключення майна з-під арешту є одним із видів речево-правового способу захисту права власності та його складових, при зверненні до суду з позовами про виключення майна з-під арешту позивачі зазвичай посилаються на порушення їх права володіння або розпорядження належним їм майном через неправомірне застосування такого виду обтяження. Оскільки заявлення до суду позову про виключення з-під арешту пов´язане із захистом особою свого цивільного майнового права, такі справи підлягають розгляду в порядку, визначеному ЦПК України.

Разом з тим, ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2012 року закрито провадження у справі за позовом Добровольської Л.А. до відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, треті особи: відкрите акціонерне товариство «Банк Біг Енергія», Добровольський А.В. про виключення майна з акту опису та арешту, звільнення майна з акту опису та арешту, та роз´яснено позивачу право звернутись з позовом у загальному порядку до суду адміністративного судочинства. При цьому, суд виходив з того, що підставою позову є рішення державного виконавця, прийняті ним на виконання виконавчого напису нотаріуса та дійшов висновку про те, що між сторонами виник публічно-правовий спір, ураховуючи те, що позов заявлено лише до органу державної виконавчої служби.

Аналіз справ показав, що судді місцевих судів в основному вірно застосовують норми процесуального законодавства при визначенні підсудності та юрисдикції спорів про звільнення майна з-під арешту та при надходженні позовних заяв, поданих з недотриманням правил підсудності, проте, в деяких випадках припускаються помилок.

Відповідно до пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» за правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним. Відповідачами в справі суд притягує боржника, особу, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках особу, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач притягується відповідна державна податкова інспекція.

Разом з тим, питання визначення суб´єктного складу в справах про виключення майна з-під арешту вирішується неоднозначно.

Неправильне визначення кола осіб тягне ухвалення помилкового рішення та подальше його скасування.

Так, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 травня 2012 року в справі за позовом Онопрійчук О.В. до відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції в м. Києві про виключення з акту опису й арешту майна та зняття з нього арешту, позов задоволено. Виключено автомобіль марки «HONDA CR-V», 2007 року випуску, чорного кольору, який належить на праві власності Онопрійчук О.В. з акту опису та арешту майна від 20 лютого 2012 року, складеного державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції в м. Києві, звільнено вказаний автомобіль з-під арешту. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2012 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 травня 2012 року скасовано та ухвалене нове про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що Онопрійчук О.В., звертаючись до суду з позовом, як відповідача зазначила відділ державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції в м. Києві. Проте, розглянувши позов та визнавши порушеним право позивачки, суд не залучив до участі відповідний орган податкової інспекції, права та обов´язки якої зачіпаються зазначеним рішенням у частині виконання вироку щодо конфіскації спірного автомобіля.

Одночасно, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року, задоволено позов публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» до відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві,третя особа: Переворочаєв Є.П. про виключення з акту опису та скасування арешту майна, виключено з акту опису та скасовано арешт автомобіля марки ВАЗ, модель 21134, що належить на праві власності третій особі Переворочаєву Є.П.

Задоволення судом позову про виключення майна з-під арешту, заявленого до відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, не відповідає вимогам закону, оскільки орган державної виконавчої служби не може бути належним відповідачем в справах даної категорії.

Показовою з огляду на проблемність питання щодо визначення суб´єктного складу справ про  виключення майна з-під арешту є справа за позовом АКБ «Індустріалбанк» до Міністерства внутрішніх справ України, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, треті особи: Гайдін В.В., Саліженко М.С, Макарцева В.М.

Обґрунтовуючи позов АКБ «Індустріалбанк» було зазначено, що банк є заставодержателем належного Гайдіну В.В. автомобіля, який переданий у заставу банку з метою забезпечення виконання Гайдіним В.В. своїх боргових зобов´язань перед позивачем. Згодом заставодавцю стало відомо, що у зв´язку з порушенням щодо Гайдіна В.В. кримінальної справи, постановою слідчого на вказаний автомобіль накладено арешт. Крім того, вироком Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2010 року Гайдіна В.В. визнано винним у вчиненні злочину, а спірний автомобіль залишено під арештом. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 квітня 2012 року позов АКБ «Індустріалбанк» задоволено. При цьому суд виходив з положень Закону України «Про виконавче провадження», згідно яких заставодержатель має першочергове право на задоволення забезпеченою заставою вимоги. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва від 26 червня 2012 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено на новий розгляд. Ухвалюючи таке рішення суд касаційної інстанції зауважив, що звертаючись до суду, АКБ «Індустріалбанк» посилалось на те, що накладення арешту на спірний автомобіль порушує його право на задоволення вимог шляхом реалізації заставленого майна. Проте, судом не вирішено питання про склад осіб, які беруть участь у справі та не обговорено питання про залучення до участі у справі в якості співвідповідачів боржника, який є власником спірного майна (Гайдіна В.В.), та стягувачів, якими вироком Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2010 року є Саліженко М.С. та Макарцева В.М. Залучення до участі у справі зазначених осіб як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, та залучення в якості відповідачів Міністерства внутрішніх справ України та відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції в м. Києві, які не є ані боржниками, ані особами, в інтересах яких накладено арешт, є порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки процесуальні права третьої особи та відповідача відрізняються.

Разом з тим, відповідно до положень частини першої статті 33 ЦПК України в редакції із змінами, внесеними згідно із Законом №2453-VI від 07 липня 2010 року, суд не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача, за клопотанням позивача.

При цьому, постало питання щодо правових наслідків відмови позивача ініціювати заміну відповідача, або залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача у порядку, визначеному статтею 33 ЦПК України, а також щодо правильності висновків про відмову у задоволенні позову у такому разі.

Нерідко з позовом про виключення майна з-під арешту за захистом прав звертаються заставодержателі (іпотекодержателі) такого майна, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що накладення арешту обмежує їх у гарантованому законом праві на задоволення вимог до боржника.

Так, в червні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом до Межебовської М.М., відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м.Києві, третя особа: публічне акціонерне товариство «Банк Петрокомерц-Україна», Одинадцята Київська державна нотаріальна контора м. Києва про зняття арешту з заставленого майна. В обґрунтування своїх вимог позивач вказував, що квартира №136 в будинку №12-Г по проспекту Г.Сталінграда в м. Києві, на яку накладено арешт постановами відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві від 21 липня 2010 року, 04 квітня 2011 року та 04 серпня 2011 року, а також ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 09 лютого 2010 року, перебуває в іпотеці за договором іпотеки. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2012 року позов задоволено. Суд виходив з того, що накладення арешту на предмет іпотеки обмежує позивача у праві на звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення за рахунок предмета іпотеки вимог за кредитним договором. Вказане рішення суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2012 року.

Трапляються випадки, коли суд, вирішуючи спір, не піддає перевірці питання щодо правомірності встановлення застави майна, з приводу якого заявлено позов.

Для прикладу, у серпні 2011 року Мироненко Н.М. звернулася до суду із позовом до Диніна С.В., підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції у м. Києві, Госпіна О.М. про звільнення майна з під арешту, посилаючись на те, що державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції у м. Києві в порядку виконання рішення суду про стягнення боргу на користь Госпіна О.М., накладено арешт на автомобіль, що належить Диніну С.В. і був переданий ним їй у заставу на виконання зобов´язань по поверненню боргу та вважаючи , що цим порушено її права. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 16 грудня 2011 року позов задоволено.  Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову Мироненко Н.М., Апеляційний суд міста Києва виходив з того, що договір застави укладений між Диніним С.В. та Мироненко Н.М. нотаріально не посвідчений, а тому право застави відповідно до статті 14 Закону України «Про заставу», статті 585 ЦК України не виникло.

Як роз´яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» № 6 від 27 серпня 1976 року за правилами, установленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володінні ним.

Відповідно до змісту частини першої статті 9, статті 10 Закону України «Про іпотеку» права іпотекодержателя на предмет іпотеки не пов´язані ні з правом власності на майно, ні з правом володіння ним. Тому, спірним є питання про можливість задоволення позову заставодаводержателя (іпотекодержателя) про виключення майна з-під арешту з огляду на роз´яснення Пленуму Верховного Суду України.

Проблемним, на думку місцевих судів, є питання про визначення суб´єктного складу, належного відповідача  в справах про звільнення майна з під арешту, коли позов пред´являється спадкоємцем боржника.

Для прикладу, Блажко Я.О. звернувся до суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві, третя особа: Головне управління юстиції в м. Києві про зняття арешту з частини квартири та просить зняти арешт з ? частини квартири №5, по вул. Курнатовського, 26 в м. Києві, свої вимоги мотивуючи тим, що 19 серпня 2011 року помер його батько Блажко О.В., який проживав по вул. Курнатовського, 26, кв. 5 в м. Києві. Після його смерті відкрилася спадщина на вищевказану квартиру. На підставі договору міни квартири від 18 травня 2000 року, посвідченого державним нотаріусом 10-ї Київської державної нотаріальної контори, позивач та його покійний батько були співвласниками вищевказаної квартири. Позивач в установлений законом шестимісячний строк, звернувся до Десятої Київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, однак під час оформлення правовстановлюючих документів на спадкове майно, йому стало відомо, що на 1/2 частину зазначеного майна накладено арешт. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 лютого 2012 року позов Блажко Я.О. задоволено, при цьому, суд виходив з того, що позивач є єдиним спадкоємцем першої черги за законом після смерті свого батька Блажко О.В. щодо його майна, який бажає отримати спадщину, то він, як майбутній власник цього майна, який фактично користується даним майном, згідно положень ст. 391 ЦК України, може вимагати усунення будь-яких порушень (обмежень) в здійсненні ним права користування розпорядження майном, яке фактично йому належить.

Аналогічною є справа за позовом Стасюк Л.Г. до відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в місті Києві про зняття арешту з частини квартири, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 вересня 2011 року позов Стасюк Л.Г. було задоволено, знято арешт з 1/3 частини квартири, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вершигори, буд. № 5-а, кв. № 46, що належала на праві власності Стасюку В.А., який помер 06 лютого 2009 року.

Однією з підстав для задоволення вимог про виключення майна з-під арешту є наявність порушень прав позивачів на майно, на яке було накладено арешт, адже відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Вирішуючи зазначене питання, суди в деяких випадках допускають помилки.

Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 березня 2012 року задоволено позов Волкова О.І. до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві про звільнення майна з-під арешту. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що в ході виконання виданого судом виконавчого документа про стягнення з позивача на користь ПАТ «АКБ Київ» суми боргу, державний виконавець наклав арешт на належний позивачеві автомобіль. Посилаючись на те, що вказаний автомобіль на той час вже перебував у заставі публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», суд першої інстанції дійшов висновку про те, що накладення арешту на спірний автомобіль суперечить правилам Закону України «Про заставу». Проте, Апеляційним судом міста Києва дане рішення суду було скасовано, зазначивши, що право на звернення з таким позовом до суду мав не позивач Волков О.І., а публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» як заставодержатель, оскільки статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що стягнення на заставлене майно в прядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача заставодержателя.

Також, складним є визначення правової природи відносин учасників процесу при вирішенні питання виключення майна з-під арешту.

Відповідно до пункту 4 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» заяви боржників про неправильність включення майна в опис розглядаються в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі. Проте, вирішуючи зазначене питання, суди в деяких випадках допускають помилки.

Наприклад, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2012 року було відмовлено у задоволенні позову Пелехової В.В., Пелехова С.П. до Генеральної прокуратури України та слідчого Генеральної прокуратури України Личика С.Я. Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивачі посилалися на те, що в ході розслідування кримінальної справи органом досудового слідства було вилучено належні позивачам грошові кошти та інші речі, що призвело до порушення їх права власності. Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, що застосування речево-правового способу захисту права власності на майно можливе у тому випадку, коли сторони спору не перебувають у зобов´язальних або інших правовідносинах з приводу спірного майна. Оскільки у даному випадку вилучення та арешт спірних речей відбувся за правилами вчинення слідчої дії, між сторонами виникли не цивільно-правові, а кримінально-процесуальні з приводу арештованого майна. Дане рішення суду було предметом оскарження в апеляційному та касаційному порядку і залишене без змін.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов Щ. до Подільського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об´єкти нерухомого майна», Міністерства внутрішніх справ України про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом звільнення майна з-під арешту та зняття заборони на його відчуження задоволено, звільнено з-під арешту та знято заборону на відчуження квартир шляхом скасування арештів, накладених постановами співробітників Подільського РУ ГУМВС України в м. Києві у кримінальній справі. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2012 року зазначене рішення суду було скасовано і ухвалене нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено, при цьому судом апеляційної інстанції було зазначено, що при розгляді справи судом порушені норми матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції виходив з того, що квартири, на які накладено арешт, належать на праві власності позивачу і він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Апеляційним судом  міста Києва скасовано зазначене рішення з тих підстав, що заборону відчуження та арешт накладено у рамках кримінальної справи, розслідування якої не завершено, тому підстав для його скасування відсутні.

Покарання  у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (частина перша статті 59 Кримінального кодексу України).

Відповідно до змісту статті 174 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 №4651-VI підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження — судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

У резолютивній частині вироку суду відповідно до статті 374 Кримінального процесуального кодексу України зазначається про рішення суду щодо речових доказів і документів.

Тому, вирішення судом питання про виключення майна з-під арешту, накладеного в порядку Кримінального процесуального кодексу України, а також питання щодо речових доказів та документів, за правилами цивільного судочинства, є неправильним.

Відповідно до пункту 6 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» сама по собі вказівка у вироку про звернення стягнення на конкретне майно або про його конфіскацію, незалежно від підстав її застосування, не позбавляє зацікавлених осіб можливості доказування свого права власності на це майно шляхом пред’явлення позову в порядку цивільного судочинства. Якщо згідно вироку підлягає конфіскації конкретне майно, що складає спільну сумісну власність подружжя, членів сім’ї чи селянського (фермерського) господарства, позови інших учасників спільної власності про виключення з опису їх частки цього майна можуть бути задоволені, якщо не залишилось іншого сумісного майна, або його залишилось менше, ніж припадає на їх частку.

Таким чином, за чинним законодавством не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності присудження грошової або іншої матеріальної компенсації за частку у спільній власності, якщо її неможливо виділити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним.

Також, у Постанові Пленуму Верховного Суду України роз´яснено, що в тих випадках, коли предметом позову є частка в спільній сумісній власності на неподільну річ, на яку звертається конфіскація або стягнення на користь організації, питання про виключення цієї речі з опису (при відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до положень цивільного законодавства про спільну власність. При цьому суд з урахуванням конкретних обставин може виключити річ з акта опису і стягнути з позивача в доход держави чи на користь організації грошову компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити річ в опису, зобов’язавши відповідну державну податкову інспекцію або організацію виплатити позивачу відповідну частину її вартості.

В квітні 2012 року Левченко Г.О звернулася до суду із позовом до ПАТ «Банк Фінанси та Кредит», Левченка М.В. про визнання права власності на автомобіль та виключення з акту опису майна, звільнення з-під арешту. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що вона перебувала у шлюбі з відповідачем з 16 липня 2000 року по 21 грудня 2010 року, за час шлюбу з Левченком М.В. за спільні кошти ними придбано автомобіль, оскільки позивач дізналась, що вказаний автомобіль перебуває під арештом, накладеним відділом державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, змушена звертатись до суду за захистом своїх прав, оскільки вважає, що має право власності на вказаний автомобіль внаслідок усної домовленості з відповідачем. Вказувала, що до арешту автомобіль знаходився у її користуванні та розпорядженні, що підтверджується відповідним свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль в порядку ст. 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя набутого в період шлюбу і таке право Левченко О.Г. на автомобіль ніким не оспорювалось та остання не вчиняла жодних дій направлений на набуття нею права власності на спірний автомобіль, не перереєструвала автомобіль у встановлений чинним законодавством порядок. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 29 листопада 2012 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18 червня 2012 року в частині відмови у визнанні права власності скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, визнано за Левченко Г.О. право власності на ? частину автомобіля, вирішено питання про судові витрати. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Задовольняючи позов частково, апеляційний суд виходив з положень статтей 68-71 СК України та дійшов висновку, що позивач має право власності на половину майна, що спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим, вирішуючи питання про поділ спільного сумісного майна подружжя згідно з статтями 68-71 СК України, судом не було визначено частку в такому майні іншого з подружжя, у зв´язку з цим, виникає питання про необхідність здійснення судом поділу спільного сумісного майна подружжя у разі заявлення позову одним із подружжя про виключення такого майна з-під арешту одночасно з вимогою про визнання за ним права власності на ? такого майна.

В іншій справі за позовом Лейбич Н.Л. до відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, треті особи: Лейбич В.І., приватне акціонерне товариство «Універсал Банк» про визнання права власності та виключення майна з акту опису рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18 грудня 2012 року позов було задоволено. Визнано за Лейбич Н.Л. право власності на 1\2 частину квартири № 411 по проспекту Маяковського , 40 у м. Києві, скасовано арешт з 1\2 частини вказаної квартири відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві від 15 березня 2012 року. посилаючись на те, що вищезазначена квартира була набута Лейбич В.І. в період шлюбу з позивачем Лейбич Н.Л. та є спільною сумісною власністю подружжя в якій частки останніх є рівними.

В судовій практиці трапляються випадки звернення до суду з позовом про виключення майна з-під арешту, який було накладено у зв´язку з застосуванням адміністративного стягнення у вигляді оплатного вилучення майна.

Так, рішенням Солом´янського районного суду м. Києва від 07 червня 2011 року позов Грами К.В. до відділу державної виконавчої служби Солом´янського районного управління юстиції у м. Києві, третя особа: Грама Ю.І., про виключення майна з опису та звільнення з-під арешту задоволено частково, знято арешт з автомобіля марки «Daewoo», державний номерний знак АА4464ІК, зареєстрованого на ім´я Грами К.В., накладений при виконанні постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді оплатного вилучення транспортного засобу, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено, вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позов, суд виходив з того, що автомобіль на праві власності належить Грамі К.В., на неї адміністративне стягнення у вигляді оплатного вилучення транспортного засобу не накладалось, а тому автомобіль необхідно звільнити з-під арешту. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалене нове про відмову в задоволенні позову Грами К.В. При цьому, суд зазначив, що відповідно до вимог частини другої статті 321 ЦК України, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановленому законом. В даному випадку, застосування судом такого виду стягнення, як оплатне вилучення транспортного засобу і є випадком, встановленим законом, за таких обставин, право власності позивача на автомобіль не підлягає судовому захисту. Крім того, колегія суддів зазначила, що відділ державної виконавчої служби Солом´янського районного управління юстиції у м. Києві не є належним відповідачем.

При розгляді позову про виключення майна з опису після виконання вироку про його конфіскацію суд, визнавши позов обґрунтованим, постановляє рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про повернення майна в натурі в тому випадку, коли воно відповідними державними податковими інспекціями було передано відповідній організації безоплатно. За цих умов обов’язок повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно безоплатно, а якщо нею майно реалізоване, питання про повернення набувачем майна в натурі вирішується у відповідності до вимог закону. В тому разі, коли майно було реалізовано відповідними державними податковими інспекціями, воно або його вартість повертаються цими органами.

Виключення майна з під арешту або скасування арешту, накладеного на підставі ухвали суду в порядку забезпечення позову за правилами статтей 151-154 ЦПК України, здійснюється за заявою зацікавленої особи про скасування заходів забезпечення позову до суду, який постановив відповідну ухвалу, або шляхом апеляційного оскарження ухвали суду про забезпечення позову.

Враховуючи викладене, найпоширенішими причинами скасування рішень, ухвалених судом першої інстанції при розгляді справ даної категорії, є помилки, допущені при визначенні суб´єктного складу учасників процесу, а також визначенні правової природи права, за захистом якого позивач звертається до суду.

Визначаючи особливості доказування при розгляді справ про виключення майна з-під арешту слід зазначити наступне.

Відповідно до положень статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (статті 10, 60 ЦПК України).

За змістом частини другої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені при розгляді справи за позовом про право на майно, не мають обов´язкової сили для осіб, які не брати участі у справі. Такі особи мають право на звернення до суду із самостійним позовом про право на це майно. Разом із тим при розгляді справи за таким позовом суд враховує обставини раніше вирішеної справи про право на спірне майно незалежно від того встановлені вони судовим рішенням, що набрало законної сили, у цивільній чи господарській справі. Якщо суд дійде до інших висновків, ніж ті, що містяться у судовому рішенні по раніше вирішеній справі, він має навести відповідні мотиви.

При розгляді справ за позовами даної категорії суд має враховувати, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності прямо не випливає із закону (стаття 328 ЦК України).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

В цілому, суди правильно визначаються з питанням про правомірність набуття позивачем права власності на майно.

Так, Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року у задоволенні позову Феник В.М. до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в м. Києві, третя особа: Яровий Ю.М., про виключення майна з акту опису, скасування постанови про зняття арешту, зобов´язання вчинити дії відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову судами було зазначено, що на момент накладення арешту на квартиру, позивач не набув права власності на останню та на даний час не є її власником, оскільки договір купівлі-продажу квартири, на яку накладено арешт, не був зареєстрований у встановленому законом порядку, а тому права позивача, зокрема право власності порушені не були. Усупереч статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» позивачем Феником В.М. не заявлено вимог про визнання право власності на майно, яке перебуває під арештом відповідно до постанови державного виконавця від 04 січня 2012 року про арешт майна боржника Єрзельова А.В.

Законом може бути встановлений інший момент набуття права власності, зокрема, при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі (стаття 18 Закону України від 1 липня 2004 року №1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Закон України від 10 липня 2003 року №1087-ІV «Про кооперацію», стаття 384 ЦК України). Право власності на нерухоме майно у випадку прийняття спадщини виникає з дня відкриття спадщини (частина п´ята статті 1268 ЦК), а в разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи з дня, коли особа отримала у власність у встановленому законодавством порядку нерухоме майно юридичної особи, що ліквідується (реорганізується) (пункт 4 частини першої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

При цьому, право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством, доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача, враховуючи критерії їх належності та допустимості.

Так, в липні 2011 року Кларк М.Г. звернулась до суду з позовом до ТОВ «Керамблоки Інвест», ТОВ «Фло-Дайн (Юкрейн) ЛТД», відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві про вилучення з акту опису й арешту майна, просила зобов´язати відділ державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві вилучити з акту опису й арешту від 17 червня 2011 року і повернути у її власність верстат токарський, виробництва Великобританії з посиланням на те, що саме вона є власником вказаного майна на підставі купчої від 11 червня 2009 року від «Фло-Дайн Лімітед». Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 червня 2012 року задоволено позов Кларк М.Г. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 03 жовтня 2012 року рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалене нове, яким відмовлено у задоволенні позову Кларк М.Г. При цьому, апеляційним судом встановлено, що описаний і арештований відділом державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві токарний верстат поставлений Компанією з обмеженою відповідальністю «ФлоДайн Лімітед» (Англія) відповідачеві боржнику за виконавчими провадженнями ТОВ «ФлоДайн (Юкрейн) ЛТД» за контрактом на поставку обладнання від 04 грудня 2008 року, до якого, згідно з пунктом 7.4 цього контракту, застосовується матеріальне право України. На момент складання купчої від 14 червня 2009 року «Фло-Дайн Лімітед» не мало можливості продати позивачеві поставлений ТОВ «Фло-Дайн (Юкрейн) ЛТД» токарний верстат, який описаний і арештований ВДВС, так як права власності на нього не мало, оскільки на цей момент воно перейшло до ТОВ «Фло-Дайн (Юкрейн) ЛТД» згідно контракту від 04 грудня 2008 року. Колегія суддів зазначила, що  купча, надано позивачем не є належним доказом укладення договору купівлі-продажу, оскільки містить підпис і печатку лише однієї особи, а договір купівлі-продажу є, як мінімум, двостороннім, а також не прийняла як належний доказ копію листа в якому зазначено, що позивачем сплачено кошти.

Доказом права власності на нерухоме майно є виписка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При відсутності державної реєстрації право власності доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Факт включення нерухомого майна в реєстр державної чи комунальної власності, а також факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння.

Заявляючи вимоги про звільнення з-під арешту майна, позивач має довести також і сам факт накладення арешту, у разі, якщо арешту як такого не було, то позов є безпредметним. При цьому, накладення арешту на майно державним виконавцем підтверджується постановою про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; постановою про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; актом опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Судове рішення про звільнення майна з-під арешту повинно відповідати загальним вимогам, встановленим ЦПК України для судового рішення, а також вимогам, визначеним у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року №14.

Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 214 ЦПК України має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, на які посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв´язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред´явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу та зміст позовних вимог (статна 119 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів, наданих місцевими судами, нерідко у рішенні суду про задоволення або часткове задоволення позовних вимог судом не вирішується питання про розподіл судових витрат.

За результатами проведеного узагальнення розгляду справ про виключення майна з-під арешту районними судами міста Києва було визначено наступні питання, які, на їх думку, підлягають роз´ясненню.

Предметом позову у справах даної категорії може бути право на частку в спільній сумісній власності на неподільну річ, яка підлягає конфіскації, або на яку звертається стягнення на користь іншої особи.

Як в даному випадку слід вирішувати спір?

Чи стягувати з позивача компенсацію вартості конфіскованої частки на користь держави, чи держава повинна компенсувати позивачу вартість його частки, яка повинна бути виключена з-під арешту?

Як правильно розподілити судові витрати, у разі задоволення позову одного з подружжя про визнання за ним (нею) права власності на майно (частину цього майно) і про зняття арешту з майна, де відповідачами залучаються інший із подружжя та відповідний орган державної виконавчої служби, якщо на час накладення арешту державний виконавець керувався наявними правовстановлюючими документами на спірне майно, які оформлені на боржника?

Чи можуть чоловік, або жінка, які не перебувають у шлюбі між собою нарівні з особами, які перебувають у шлюбі між собою, звертатися до суду з вимогами про виключення майна з акту опису та доводити належність майна чи його частки йому, враховуючи положення статтей 21, 57, 74 Сімейного кодексу України?

Чи можливе звільнення майна з-під арешту в повному розмірі в порядку, визначеному статтями  57, 74 Сімейного кодексу України?

Чи потребує в такому випадку при встановленні факту належності майна чи його частини особі, яка вважає себе його власником, при ухваленні рішення при звільненні арештованого майна з-під арешту визнання права власності на це майно за особо, яка звернулася до суду з таким позовом?

При розгляді даної категорії справ виникають питання, пов´язані з конфіскацією майна при постановленні обвинувального вироку за корисні злочини, а також в разі, коли майно є знаряддям злочину. Крім того, в статті 201 Кримінального кодексу України зазначено, що при призначенні покарання за вчинення даного злочину предмети контрабанди підлягають конфіскації.

Чи можливо взагалі вирішувати питання про виключення майна з акту опису, яке є знаряддям злочину?

Крім того, якщо предмети контрабанди знаходяться у власності,оформленій належним чином, інших осіб, і право власності на конфісковане майно при ухваленні рішення ніким не оспорюється, угода про його придбання є дійсною, чи можливе звільнення такого майна з-під арешту?

Статтею 130 Кодексу України про адміністративне правопорушення передбачено в якості покарання оплатне вилучення транспортного засобу і таке рішення суду підлягає виконанню в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

Чи підлягають розгляду в суді спори з приводу належності майна іншим особам, коли воно вилучається в порядку міри покарання, застосованої судом за вчинення адміністративного правопорушення?

Чи можливо зробити висновок з врахуванням статті 321 ЦК України, що конфіскація майна та предметів злочину при постановленні вироків, а також вилучення об´єктів адміністративних правопорушень як міри покарання, взагалі не може бути підставою для вирішення питання про звільнення майна з-під арешту.

Підсумовуючи наведене, за результатом проведення узагальнення практики розгляду судами міста Києва справ про виключення майна з-під арешту за 2011-2012 роки, можна дійти наступних висновків.

В основному, судами правильно застосовується чинне законодавство при розгляді справ про виключення майна з-під арешту, проте, питання розгляду справ даної категорії не є достатньо врегульованим, а роз´яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» не є достатніми.

В практиці розгляду судами справ про виключення майна з-під арешту складним залишається питання щодо визначення суб´єктного складу сторін,  виключення з-під арешту частки у спільній сумісній власності на неподільну річ та виключення майна, що є спільною сумісною власністю подружжя з-під арешту за позовом одного з подружжя, якщо частки, які належать кожному з них не були виділені у встановленому законом порядку. Спірним є питання про виключення з-під арешту майна, яке є предметом застави (іпотеки), а також майна, арешт на яке було накладено в рамках кримінального провадження та провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Зазначені питання підлягають роз´ясненню в запланованій постанові Пленуму.

Зміст проаналізованих судових рішень та матеріалів справ дозволяє зробити висновок про те, що окремі суди допускають порушення норм матеріального та процесуального права, таких помилок можна уникати, періодично вивчаючи судову практику розгляду справ даної категорії, рекомендації суду вищої інстанції, аналізуючи причини скасування судових рішень по справах даної категорії.

 

 

 

 

Навигация по записям

*/?>