Правові висновки Верховного Суду у справах про #банкрутство

«Правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про #банкрутство»

Правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство

10 августа 2018
Сергій Жуков,

Суддя-спікер судової палати

для розгляду справ про банкрутство КГС ВС

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за червень 2018 року.

І. Процесуальні питання

Прийняття рішення про права, інтереси та (або) обов’язки сторони договору, який визнається недійсним без його залучення до участі у справі, що розглядається в межах справа про банкрутство на підставі заяви ліквідатора, є підставою для обов’язкового скасування рішень суду з направленням справи на новий розгляд. (Постанова від 07.06.2018 у справі №5015/1763/12)
Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення про визнання частково недійсним договору про відступлення прав вимоги, укладеного між Банком та Товариством, частково недійсним договору про передачу прав за договором забезпечення, укладеним між Банком та фізичною особою — громадянином, та вилучення запису з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки про іпотекодержателя — Товариства щодо майна, яке належить на праві власності Банкруту, з направленням справи в скасованій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, ВС виходив з такого.

Відповідно до приписів ст. 129 Конституції України, одною із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Вимогами заяви ліквідатора Банкрута про визнання недійсним договору про передачу прав за договором забезпечення та договору про відступлення прав вимоги (далі в тексті — Заява), є визнання частково недійсним договору, який був укладений між Банком та Товариством. За своїм змістом Заява ліквідатора Банкрута є позовом в межах справи про банкрутство.

Матеріали справи свідчать, що при поданні Заяви ліквідатор Банкрута надіслав копію вказаної Заяви лише учасникам справи про банкрутство, серед яких є і Товариство без направлення копії Заяви Банку.

Прийняття до розгляду в межах справи про банкрутство Заяви про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги, за відсутності доказів надіслання копії такої заяви стороні договору, який ліквідатор просить частково визнати недійсним, є порушенням приписів ст.ст. 57, 63 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017.

Також господарські суди першої та апеляційної інстанцій, відповідно до встановлених фактичних обставин справи, не залучали Банк у якості співвідповідача для розгляду Заяви ліквідатора Банкрута про визнання недійсним договору про передачу прав за договором забезпечення та договору про відступлення прав вимоги, попри те, що сторонами оспорюваного договору є Банк та Товариство.

З огляду на викладене, ВС дійшов висновку, що господарські суди попередніх інстанцій прийняли рішення про права, інтереси та (або) обов’язки Банку без залучення його до участі у справі щодо розгляду Заяви ліквідатора Банкрута, що, відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, є обов’язковою підставою для скасування судових рішень з направлянням справи на новий розгляд.

Забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак, набувають і процесуальне право на оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство. Крім того, положення ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не встановлюють обмежень щодо набрання законної сили ухвали про визнання грошових вимог кредитора до боржника. (Постанова від 13.06.2018 у справі №914/355/17)
Скасовуючи ухвалу апеляційного господарського суду про закриття апеляційного провадження з розгляду апеляційної скарги Банку на ухвалу місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, ВС виходив з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, або при ліквідації юридичної особи — іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов’язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.

ВС зазначив, що сукупний аналіз положень ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також положень ч. 2 ст. 33 ЗУ «Про іпотеку» дають підстави вважати, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство права забезпеченого кредитора можуть вважатися порушеними, оскільки після порушення провадження у справі про банкрутство пред’явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та в межах провадження у справі про банкрутство, тому забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак, набувають і процесуальне право на оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство (аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постанові ВС від 17.04.2018 у справі №904/6950/17).

Також ВС вказав на те, що положення ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не встановлюють обмежень щодо набрання законної сили ухвали про визнання грошових вимог кредитора до боржника.

Взявши до уваги вищевикладене, ВС визнав таким, що суперечить приписам ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника» та ЗУ «Про іпотеку» висновок апеляційного господарського суду про те, що судовим рішенням про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства не вирішувались будь-які питання щодо прав, інтересів або обов’язків апелянта — Банку, який є кредитором з грошовими вимогами до боржника, які забезпечені заставою.

Вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. (Постанова від 06.06.2018 у справі №909/490/16)
Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення в частині визначення розміру грошових вимог Банку, з направленням справи в скасованій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, ВС виходив з такого.

На момент ухвалення оскаржуваних рішень, господарські суди попередніх інстанцій керувалися усталеною практикою, викладеною в постановах ВСУ від 29.03.2017 у справі №3-1591гс16 (№ 918/169/16) та ВГСУ від 08.11.2016 у справі №905/3594/15.

Разом з тим, 15.05.2018 Великою Палатою ВС прийнято постанову у справі №902/492/17, якою вирішено відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в ухваленій раніше постанові ВРУ від 29.03.2017 у справі №3-1591гс16 (№918/169/16).

У вказаній постанові Великої Палати ВС викладено правовий висновок, який полягає у наступному.

Забезпеченими зобов’язаннями в розумінні ст. 1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства.

Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення ст. 19 ЗУ «Про заставу» та ст. 7 ЗУ «Про іпотеку» та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 317 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Відповідно до ч. 1 ст. 326 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на викладене, з метою забезпечення єдності судової практики щодо застосування норм матеріального та процесуального права, ВС дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних рішень та направлення справи в оскаржуваній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому ВС вказав на те, що при новому розгляді суду необхідно визначити розмір забезпечених кредиторських вимог та, включаючи їх окремо до реєстру, застосовувати положення ст. 19 ЗУ «Про заставу» та ст. 7 ЗУ «Про іпотеку» та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог, з урахуванням правового висновку Великої Палати ВС, викладеного в постанові від 15.05.2018 у справі №902/492/17, повно та всебічно дослідити дійсні обставини справи, дати належну оцінку зібраним по справі доказам, їх належності та допустимості, доводам та запереченням сторін і в залежності від встановленого та вимог закону, постановити законне та обґрунтоване рішення.

Акт звірки взаємних розрахунків та письмова відповідь не вважаються документами, що підтверджують здійснення господарської операції між сторонами, у зв’язку із цим останні не можуть бути допустимими та належними доказами, які підтверджують заявлені вимоги до боржника. (Постанова від 20.06.2018 у справі №902/680/15)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відмову у задоволенні заяви Товариства про визнання грошових вимог до Боржника та включення їх до реєстру вимог кредиторів, яка обґрунтована наявністю поручительських зобов’язань Боржника перед Товариством, ВС виходив з такого.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», кредитор — юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника; конкурсні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 23 цього Закону, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство.

Ч. 4 ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», передбачено, що особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов’язкові реквізити:

— назву документа (форми);

— дату складання;

— назву підприємства, від імені якого складено документ;

— зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

— посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

— особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Пунктом 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, первинні документи — це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції — це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів.

Зважаючи на наведені норми законодавства, ВС визнав вірним висновок господарських судів попередніх інстанцій про те, що акт звірки взаємних розрахунків та письмова відповідь позичальника, якою останній підтвердив наявність у нього заборгованості перед Товариством (позикодавцем), не вважаються документами, що підтверджують здійснення господарської операції між сторонами, у зв’язку із цим останні не можуть бути допустими та належними доказами, які підтверджують заборгованість позичальника перед позикодавцем, а відтак і заявлені вимоги до Боржника (поручителя).

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не пов’язує включення до реєстру вимог, забезпечених заставою майна боржника, із встановленням договірної вартості предметів забезпечення, як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог. Розмір таких вимог встановлюється, виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов’язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави. (Постанова від 05.06.2018 у справі №914/3734/15)
Постановою апеляційного господарського суду скасовано ухвалу місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення, яким визнано грошові вимоги Банку до Товариства (як до боржника, так і як до поручителя та майнового поручителя) з визначенням черговості їх задоволення. При цьому рішення апеляційного господарського суду мотивовано тим, що забезпеченими є вимоги Банку саме на загальну суму вартості предметів забезпечення, визначеної сторонами в іпотечному договорі та договорах застави, інші вимоги мають бути визначені як конкурсні з віднесенням їх до відповідної черговості задоволення.

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду, ВС вказав на те, що згідно з правовими висновками Великої Палати ВС, зробленими за результатами розгляду справи №902/492/17 (постанова від 15.05.2018), забезпеченими зобов’язаннями в розумінні ст. 1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення статті 19 ЗУ «Про заставу» та ст. 7 ЗУ «Про іпотеку» та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог.

З огляду на викладене, ВС врахував правові висновки Великої Палати ВС, викладені у справі №902/492/17, яка відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в ухваленій раніше постанові ВСУ від 29.03.2017 у справі № 918/169/16, на яку в свою чергу посилався апеляційний господарський суд.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не пов’язує включення до реєстру вимог, забезпечених заставою майна боржника, із встановленням договірної вартості предметів забезпечення, як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог. Розмір таких вимог встановлюється, виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов’язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави. Якщо кредитор-заставодержатель вважає, що реалізаційна вартість предметів застави буде відмінною від визначеної договором застави вартості, то дійсна вартість заставного забезпечення визначається за наслідком продажу предмета застави, після чого вимоги, які не забезпечені заставою, переходять до 4 або 6 черги вимог кредиторів, якщо боржник у справі про банкрутство отримував кредит чи надав фінансову поруку і вона не припинилася, або погашаються (припиняються), якщо боржник у справі є тільки майновим поручителем третьої особи, яка отримувала кредит.

Зважаючи на викладене, ВС вказав на помилковість висновків апеляційного господарського суду стосовно необхідності при включенні до окремої черги вимог виходити із договірної вартості предметів іпотеки (застави), яка була зазначена сторонами у забезпечувальних договорах на момент їх укладення банком та боржником.

Крім цього, ВС звернув увагу на те, що, як було встановлено місцевим господарським судом, Банк відповідну заяву про відмову від забезпечення до суду не подавав.

За таких обставин ВС визнав обґрунтованим включення місцевим господарським судом вимог Банку до вимог окремої черги як вимог, забезпечених заставою майна боржника.

Після скасування ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство і відмови в порушенні провадження у справі про банкрутство, всі судові рішення та процесуальні дії, які були прийняті та вчинені внаслідок передчасного прийняття місцевим господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство, не є діючими, не мають будь-якої юридичної сили та не тягнуть будь-яких правових наслідків. (Постанова від 05.06.2018 у справі № 922/1667/17)
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про припинення процедури розпорядження майна боржника, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, ВС виходив з такого.

Постановою апеляційного господарського суду було скасовано ухвалу місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства (підготовче засідання), та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в порушенні провадження у справі про банкрутство Товариства.

При цьому, відповідні висновки апеляційного господарського суду мотивовані тим, що при зверненні до місцевого господарського суду боржником не було доведено належними та допустимими доказами наявності ознак загрози його неплатоспроможності, як підстави для порушення провадження у справі про банкрутство Товариства на підставі ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Зокрема, апеляційним господарським судом було встановлено, що місцевим господарським судом без встановлення наявності кредиторів боржника, вимоги яких визнаються боржником, із зазначенням загальної суми грошових вимог усіх кредиторів, з встановленням суми грошових вимог (загальної суми заборгованості, заборгованості за основним зобов’язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо), підстав виникнення зобов’язань, а також строку їх виконання згідно із законом або договором, лише за наявними в матеріалах справи договорами було прийнято рішення про наявність потенційної загрози неплатоспроможності боржника та достатність правових підстав для порушення справи про банкрутство Товариства в порядку ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що підтверджують, що у зв’язку із загрозою неплатоспроможності боржника — Товариства скликались позачергові збори учасників, а саме: ОСОБА_1, ОСОБА_2, оформлені відповідним протоколом, на яких приймалось рішення про звернення до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство на підставі ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як і не містять доказів на підтвердження прийняття рішення про уповноваження директора Товариства – ОСОБА_3, на звернення до суду з відповідною заявою.

З урахуванням встановлених вище обставин, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність законних підстав для порушення провадження у справі про банкрутство Товариства та скасував ухвалу місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства.

Відповідно до ч. 3 ст. 75 ГПК України в редакції, чинної з 15.12.2017, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Приписами ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (inter alia), який полягає у тому, що у разі винесення судом остаточного рішення у справі, таке рішення не може бути піддано сумніву (рішення у справі Brumaresku v Romania [GC], №28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У пункті 91 рішення від 09.11.2004 «Науменко проти України» ЄСПЛ вказав: «Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів».

Апеляційним господарським судом встановлено, що постанова апеляційного господарського суду, якою було скасовано ухвалу місцевого господарського та прийнято нове рішення, яким відмовлено в порушенні провадження у справі про банкрутство Товариства, набрала законної сили та є обов’язковою до виконання.

Як наслідок, апеляційний господарський суд вказав на те, що всі судові рішення та процесуальні дії, в т.ч. постанова місцевого господарського суду (про припинення процедури розпорядження майном, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури), які були прийняті та вчинені внаслідок передчасного прийняття місцевим господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства (підготовче засідання), не є діючими, не мають будь-якої юридичної сили та не тягнуть будь-яких правових наслідків.

ВС зазначив, що, встановивши вказані обставини, керуючись принципами розумності, справедливості, законності, правової визначеності з урахуванням вимог цивільного та господарського законодавства, а також ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність скасування постанови місцевого господарського суду про припинення процедури розпорядження майна боржника, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

При зверненні до господарського суду боржником обов’язково повинні бути доведені належними та допустимими доказами наявність ознак загрози його неплатоспроможності, як підстави для порушення провадження у справі про банкрутство в порядку ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». (Постанова від 05.06.2018 у справі №922/1667/17)
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства (підготовче засідання) та ухвалено нове рішення про відмову в порушенні провадження у справі про банкрутство Товариства, ВС врахував встановлені апеляційним господарським судом обставини відсутності у матеріалах справи будь-яких доказів, які підтверджують, що у зв’язку із загрозою неплатоспроможності боржника — Товариства скликались позачергові збори учасників, а саме: ОСОБА_1, ОСОБА_2, оформлені відповідним протоколом, на яких приймалось рішення про звернення до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство на підставі ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як і доказів на підтвердження прийняття рішення про уповноваження директора Товариства — ОСОБА_3, на звернення до суду з відповідною заявою.

Оскільки апеляційним господарським судом встановлено, що при зверненні до господарського суду боржником не було доведено належними та допустимими доказами наявності ознак загрози його неплатоспроможності, як підстави для порушення провадження у справі про банкрутство Товариства в порядку ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ВС визнав обґрунтованим висновок апеляційного господарського суду про передчасність порушення місцевим господарським судом провадження у даній справі про банкрутство.

В межах провадження справи про банкрутство суд, встановлюючи грошові вимоги кредиторів, виходить із дійсності правочину до визнання в установленому законом порядку його недійсним. (Постанова від 07.06.2018 у справі №904/4592/15)
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про визнання грошових вимог Корпорації до Боржника за договорами про зобов’язання розпорядника майна включити їх до реєстру вимог кредиторів, ВС керувався тим, що, виходячи з вимог ст. 25 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», обов’язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Так, у попередньому засіданні господарський суд зобов’язаний перевірити та надати правову оцінку усім вимогам кредиторів до боржника, незалежно від факту їх визнання чи відхилення боржником.

Заявлені у справі про банкрутство грошові вимоги можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору.

Також, ВС зазначив, що в межах провадження справи про банкрутство, суд, встановлюючи грошові вимоги кредиторів, виходить із дійсності правочину до визнання в установленому законом порядку його недійсним.

Провадження у справах про банкрутство регулюється ГПК України у випадках, коли його норми безпосередньо визначають правила даного провадження або мають універсальний характер для будь-якої стадії судового процесу, або процесуальної дії, з урахуванням встановлених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливостей.

Користуючись правами суду першої інстанції в межах повноважень, наданих апеляційному господарському суду процесуальним законом, судом апеляційної інстанції, з метою здійснення апеляційного перегляду та дотримання принципів справедливості та балансу інтересів, були досліджені документи у підтвердження заявлених грошових вимог, подані учасниками судового процесу (зокрема, Корпорацією та Боржником), як під час попереднього розгляду справи, так і під час нового розгляду у суді першої інстанції та, за сукупністю встановлених обставин, надано їм належну правову оцінку.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії. (Постанова від 07.06.2018 у справі №5027/398-б/2012)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення щодо відмови у задоволенні заяви Банку про вжиття заходів забезпечення позову про визнання результатів аукціону з продажу майна Боржника недійсними, поданих в межах справи про банкрутство, ВС виходив з такого.

Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених ст. 33 ГПК України в редакції, чинної з 15.12.2017, обов’язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов’язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв’язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв’язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов’язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов’язання після пред’явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов’язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Оцінивши співвідношення змісту прав (інтересу), про захист яких просить заявник: визнання недійсними результатів аукціону та заходів до забезпечення позову — заборона боржнику в особі керуючого санацією вчиняти дії, пов’язані з оформленням права власності на придбане на аукціоні майно та з передачею набувачу — Товариству зазначеного майна, заборона керуючому санацією боржника підписувати передавальний акт про передання майна Товариству, заборона Товариству вчиняти дії, пов’язані з оформленням свідоцтва про право власності на продане на аукціоні майно, прийняттям його у власність та передачею в оренду/відчуженням/передачею в управління будь-яким третім особам, ВС погодився із застосуванням господарськими судами до вимог заявника принципів розумності, обґрунтованості і адекватності щодо забезпечення позову та наявності зв’язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги.

Врахувавши викладене та норми чинного законодавства, ВС зазначив, що господарські суди дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.

10. Спір, що стосується наслідків реалізації майна боржника, не підлягає вирішенню судом в порядку окремого позовного провадження, а повинен розглядатись в межах справи про банкрутство, з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства за для більш ефективного захисту прав та законних інтересів кредиторів. (Постанова від 19.06.2018 у справі №908/4057/14)

Залишаючи в силі постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого господарського суду та справу за позовом Товариства до органу ДВС, Державної казначейської служби України про стягнення збитків передано до місцевого господарського суду для розгляду по суті спору в межах справи про банкрутство Товариства, ВС виходив з такого.

З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника.

Поряд з іншими принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності (галузевих принципів) суттєве значення має й принцип судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, який розпочинається з призначення розпорядника майна чи ліквідатора банкрута.

Ліквідатор у справі про банкрутство має самостійний статус як особа, що за рішенням суду зобов’язана належним чином виконувати свої повноваження в ході ліквідаційної процедури, зокрема ті, що направлені на формування ліквідаційної маси боржника та задоволення вимог кредиторів.

Перш за все, наведений вище принцип полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об’єктів конкурсної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи.

На більш ефективну реалізацію вказаного принципу направлені й приписи процесуального Закону, зокрема ст. 12, 16 ГПК України в редакції, чинної до 15.12.2017, ст. 20, 30 ГПК України редакції чинної з 15.12.2017.

Означений Принцип та механізм його застосування також відстежується у приписах ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції Закону від 14.05.1992 №2343-ХІІ), проте нормативне своє відтворення він набув в редакції Закону від 22.12.2011 №4212-VI (ст. 10 Закону).

Виходячи з вимог ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) в редакції, що діяла на момент звернення ліквідатора Товариства до суду з даним позовом, справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) ЄСПЛ зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави — учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов’язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Оскільки спір про стягнення на користь Товариства (банкрута) грошових коштів в рахунок відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями органу ДВС в процесі реалізації майна Товариства, що підтверджено судовими рішеннями, стосується наслідків реалізації майна банкрута під час провадження у справі про банкрутство поза межами її процедур, а вимоги ліквідатора Товариства у вказаному спорі безпосередньо направлені на реалізацію визначених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» повноважень, ВС визнав правомірним висновок апеляційного господарського суду, що даний спір не підлягає вирішенню судом в порядку окремого позовного провадження, а повинен розглядатись в межах справи про банкрутство Товариства, з урахуванням матеріалів та обставин справи, з метою реалізації Принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства за для більш ефективного захисту прав та законних інтересів кредиторів.

11. Законодавством передбачені окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника органами доходів і зборів, тому тільки вжиття всіх заходів у сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання органом доходів і зборів справи про банкрутство боржника на загальних підставах. (Постанова від 26.06.2018 у справі №908/2229/17)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовану ухвалу місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства та відмовлено у задоволенні заяви органу ДФС про порушення справи про банкрутство Товариства, ВС виходив з такого.

Спеціальним податковим законодавством, окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, передбачено й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника (на підставі відповідного судового рішення), а саме: продаж майна платника податків, яке перебуває у податковій заставі; стягнення готівкових коштів; стягнення дебіторської заборгованості платника податків.

При цьому передбачений законодавством широкий арсенал відповідних заходів надає органу доходів і зборів, наряду з заставними кредиторами, пріоритет в отриманні задоволення своїх грошових вимог перед іншими кредиторами боржника.

Зокрема, згідно п. 95.22. ст. 95 Податкового Кодексу України контролюючий орган звертається до суду щодо стягнення з дебіторів платника податку, що має податковий борг, сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав та право вимоги якої переведено на контролюючі органи, у рахунок погашення податкового боргу такого платника податків.

Тільки вжиття всіх наведених вище заходів у сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання органом доходів і зборів справи про банкрутство боржника на загальних підставах.

ВС визнав обґрунтованим та законним висновок апеляційного господарського суду про відсутність доказів вжиття всіх відповідних заходів заявником щодо отримання заборгованості за процедурою, передбаченою Податковим кодексом України протягом тримісячного строку, встановленого ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у зв’язку з чим заява про порушення справи про банкрутство Товариства не відповідає змісту визначених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимог та, відповідно, є підставою для відмови у порушенні провадження у справі про банкрутство.

Аналогічної правової позиції дотримується ВСУ у постанові від 29.04.2015 в межах справи №920/629/14.

12. Судове рішення, за яким не здійснюється стягнення коштів з рахунків боржника, не може бути підставою для порушення справи про банкрутство за заявою ініціюючого кредитора. (Постанова від 26.06.2018 у справі №923/516/17)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення про порушення провадження у справі про банкрутство Товариства та закриваючи провадження у справі про банкрутство Товариства, ВС виходив з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-1 ГПК України в редакції, чинної до 15.12.2017, провадження у справах про банкрутство здійснюється у порядку, передбаченому цим кодексом з врахуванням особливостей, встановлених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Ч. 3 ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено не тільки розмір безспірних вимог ініціюючого кредитора до боржника, який повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом, але й дано визначення поняття «безспірності вимог кредитора», згідно якого це виключно грошові вимоги, підтверджені судовим рішенням, згідно з яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Отже, інше судове рішення, за яким не здійснюється списання коштів з рахунків боржника, не може бути підставою для порушення справи про банкрутство за заявою ініціюючого кредитора.

ВС погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що мирова угода, затверджена судом, є судовим рішенням, яке виконується державною виконавчою службою. Однак, ВС зауважив на тому, що не кожна затверджена судом мирова угода є таким судовим рішенням, за яким здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

ВС зазначив, що правильно встановивши фактичні обставини щодо підтвердження вимог кредитора до боржника мировою угодою, затвердженою судом, як судовим рішенням, яке має статус виконавчого документа, господарські суди неправильно застосували норми матеріального права про новацію зобов’язань за договором підряду (ст. 604, 837 ЦК України) та спеціальні вимоги до судового рішення, за яким може порушуватися справа про банкрутство, визначені ч. 3 ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», які визначають такий критерій до рішення суду, як можливість безпосередньо за судовим рішенням списати кошти з рахунків боржника.

ІІ. Процедура санації.

Звільнення керуючого санацією відбувається одночасно з призначенням нового керуючого санацією, для запобігання залишенню майна боржника без догляду, що є недопустимим. (Постанова 12.06.2018 у справі №5027/1297-б/2011)
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду в частині скасування ухвали місцевого господарського суду про звільнення арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання повноважень керуючого санацією у справі про банкрутство, ВС виходив з такого.

Нормою ст. 17 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачена можливість звільнення керуючого санацією господарським судом за його заявою або на підставі рішення комітету кредиторів у разі невиконання чи неналежного виконання ним своїх обов’язків. При цьому комітет кредиторів повинен запропонувати кандидатуру іншого керуючого санацією, про що виноситься ухвала господарського суду.

Як встановлено апеляційним господарським судом, в даному випадку комітет кредиторів не проводився, до суду рішення комітету кредиторів про звільнення керуючого санацією та призначення іншого арбітражного керуючого не подавалось.

У зв’язку із зазначеним ВС погодився з висновком апеляційного господарського суду про передчасне та всупереч вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» звільнення керуючого санацією. Крім того місцевим господарським судом не було призначено нового керуючого санацією, тобто залишено майно боржника взагалі без догляду, що є недопустимим.

Рішення у господарському спорі повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з’ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з’ясуванні такого:

— чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

— чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

— яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

ВС визнав висновок апеляційного господарського суду про скасування ухвали місцевого господарського суду в частині звільнення арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання повноважень керуючого санацією боржника таким, що зроблений з урахуванням вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та процесуального законодавства.

IІІ. Процедура ліквідації.

Підставами припинення процедури санації боржника, визнання його банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури відповідно до вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є прийняття відповідного рішення комітетом кредиторів щодо припинення процедури санації боржника та про перехід до наступної стадії банкрутства — ліквідації, майнові активи за рахунок яких можливо погасити кредиторську заборгованості відсутні, потенційних інвесторів не має, а також загальний строк проведення процедури санації боржника вичерпаний. (Постанова від 07.06.2018 у справі №9/83)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про припинення процедури санації боржника, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, ВС виходив з такого.

Відповідно до вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» санація — це пріоритетна процедура, саме в цій судовій процедурі вирішується основне завдання — фінансове оздоровлення господарюючого суб’єкта.

Відповідно до вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ліквідація є заключною процедурою у справі про банкрутство, у якій відсутнє фінансове оздоровлення, оскільки відбувається реалізація майна боржника. Вказана процедура є менш ефективною в порівнянні із процедурою санації і є виключною мірою отримання заборгованості та її списання за бухгалтерською звітністю. Процедура ліквідації боржника застосовується у випадку, коли всі інші можливості погашення боргу кредитори вичерпали.

Відповідно до ч. 11 ст. 21 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якщо розрахунки з кредиторами не проведено у строки, передбачені планом санації, господарський суд у разі відсутності клопотання комітету кредиторів про продовження термінів, передбачених планом санації, і внесення відповідних змін до плану санації визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією. Господарський суд має право призначити ліквідатором особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника (ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

За відсутності затвердженого судом плану санації боржника, строк для затвердження якого сплинув, так як процедура санації боржника триває понад п’ять років, а отже і сплив граничний строк процедури санації, визначений ст. 17 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з урахуванням прийнятого рішення комітету кредиторів боржника щодо припинення процедури санації і переходу до ліквідаційної процедури, врахувавши недостатність наявних активів боржника для задоволення вимог кредиторів, що свідчить про неспроможність боржника, місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку щодо наявності правових підстав для задоволення клопотання арбітражного керуючого та припинив процедуру санації боржника, визнав боржника — Товариство банкрутом і відкрив щодо нього ліквідаційну процедуру.

З огляду на вище наведене, ВС погодився з висновком господарських судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав про припинення процедури санації боржника — Товариства, про визнання Товариства банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, як такі що відповідають вимогам ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки прийнято відповідне рішення комітетом кредиторів щодо припинення процедури санації боржника та перехід до наступної стадії банкрутства — ліквідації, майнові активи за рахунок яких можливо погасити кредиторську заборгованості відсутні, потенційних інвесторів не має, а також загальний строк проведення процедури санації боржника — Товариства, з врахуванням його продовження, у сукупності становив більше 18 місяців, який є присічним, з урахуванням ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

2. Усунення арбітражного керуючого (ліквідатора) — це право суду, яким він може скористатися у разі доведення порушення арбітражним керуючим балансу інтересів боржника та кредиторів, внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених на нього обов’язків відповідно до вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». (Постанова від 20.06.2018 у справі №911/5186/14)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення в частині усунення від виконання повноважень ліквідатора Товариства арбітражного керуючого ОСОБА_1, ВС виходив з такого.

Відповідно до ч. 3 ст. 98 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» під час реалізації своїх прав та обов’язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов’язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов’язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Дії (бездіяльність) ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю). У разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов’язків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів або з власної ініціативи може припинити повноваження ліквідатора і призначити нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом (ч. 11, 12 ст. 41 Закону).

Згідно з ч. 3 ст. 114 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 %) або за власною ініціативою у разі:

1) невиконання або неналежного виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 2) зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 3) подання до суду неправдивих відомостей; 4) відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску; 5) припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 6) наявності конфлікту інтересів.

Отже, усунення арбітражного керуючого — це право суду, яким він може скористатися у разі доведення порушення арбітражним керуючим балансу інтересів боржника та кредиторів, внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених на нього обов’язків відповідно до вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій було досліджено наявні в матеріалах справи докази, пояснення учасників даної справи про банкрутство, зокрема, доводи кредиторів, які звернулись зі скаргами на дії (бездіяльність) ліквідатора банкрута, та заперечення арбітражного керуючого ОСОБА_1.

Так, господарськими судами було встановлено, що арбітражним керуючим ОСОБА_1 як ліквідатором Товариства протягом встановленого законом строку ліквідаційної процедури не було виконано у повній мірі вимоги ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в межах строку ліквідаційної процедури останньою лише було направлено ряд запитів з метою пошуку майна банкрута та здійснено оскарження судових рішень. Доказів на спростування зазначеного матеріали справи не містять.

Господарськими судами у справі, яка розглядається, встановлено, що ліквідатор ОСОБА_1, зловживаючи своїми правами, від імені банкрута оскаржувала рішення, які були винесені у 2011-2012 роках, тобто задовго до порушення провадження у даній справі про банкрутство Товариства та якими визнано недійсними, укладені з банкрутом договори іпотеки, предметом іпотеки за якими було належне в тому числі боржнику майно та майнові права, що в подальшому, може призвести до відновлення іпотечного обтяження.

Дослідивши зазначені обставини, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку, що такі дії арбітражного керуючого ОСОБА_1 спрямовані лише на захист прав заставних кредиторів, які є членами комітету кредиторів, а саме двох Банків, які були іпотекодержателями за визнаними недійсними в судовому порядку іпотечними договорами.

Таким чином, господарські суди встановили, що вказаними діями ОСОБА_1 підтвердила, що діє в інтересах лише тих кредиторів, які за недійсними станом на дату винесення оскаржуваної ухвали договорами іпотеки є іпотекодержателями, що недопустимо, оскільки виконуючи таким чином свої повноваження, ліквідатор ОСОБА_1 порушує інтереси інших кредиторів Товариства на задоволення їх вимог за рахунок майна включеного до ліквідаційної маси банкрута. Вказані обставини, також підтверджуються наявними в матеріалах справи поясненнями арбітражного керуючого ОСОБА_1, а саме, ліквідатор, крім іншого, зазначала, що її зусилля спрямовані на забезпечення вимог кредиторів, заставних кредиторів в першу чергу.

Заявлені податковим органом вимоги зі сплати податків (обов’язкових платежів) не є поточними вимогами в розумінні ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та не можуть сплачуватись банкрутом в силу імперативних приписів цього Закону, оскільки такі зобов’язання виникли після визнання підприємства банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. (Постанова від 14.06.2018 у справі №918/169/16)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відмову у визнанні грошових вимог органу ДФС до Підприємства та включення цих вимог до реєстру вимог кредиторів, ВС виходив з такого.

Судами встановлено, що заявлені вимоги щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та земельного податку (орендна плата з юридичних осіб), фактично виникли за період після визнання боржника банкрутом.

Приписами ч. 1 ст. 38 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» імперативно визначено, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у банкрута не виникає жодних додаткових зобов’язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов’язаних із здійсненням ліквідаційної процедури, отже заявлені податковим органом вимоги зі сплати податків (обов’язкових платежів) Підприємством не є поточними вимогами в розумінні ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та не можуть сплачуватись банкрутом в силу імперативних приписів цього Закону, оскільки такі зобов’язання виникли після визнання Підприємства банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин, ВС погодився з висновком місцевого та апеляційного господарських судів про відмову у визнанні вимог органу ДФС до боржника та включенні їх до реєстру вимог кредиторів.

4. Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що кредитор повинен обґрунтовувати, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси. (Постанова від 06.06.2018 у справі №904/4863/13)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора Товариства, ліквідацію юридичної особи — Товариства та припинення провадження у справі, ВС виходив з такого.

Якщо ліквідатор не виявив майнових активів, що підлягають включенню до складу ліквідаційної маси, він зобов’язаний подати господарському суду ліквідаційний баланс, який засвідчує відсутність у банкрута майна.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора та що є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури.

ВС погодився з висновками місцевого господарського суду та апеляційного господарського суд щодо наявності правових підстав для затвердження звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу та припинення провадження у справі про банкрутство Товариства у зв’язку з тим, що ліквідатором здійснювались дії, спрямовані на пошук майна боржника, що підтверджується запитами до відповідних органів, дії чи бездіяльність ліквідатора в судовому порядку не оскаржувались, зокрема і Банком, складено ліквідаційний баланс Товариства та звіт, які свідчать про відсутність будь-яких активів у банкрута на час завершення ліквідаційної процедури, отже, повне погашення кредиторських вимог є неможливим, таким чином ліквідаційна процедура банкрута — Товариства проведена у встановленому ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку.

Поряд з наведеним ВС зазначив, що принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що кредитор повинен обґрунтовувати, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси.

Оплата послуг ліквідатора може бути покладена на всіх виявлених кредиторів у справі про банкрутство, у зв’язку з чим є законним та обґрунтованим висновок господарського суду про покладення витрат на оплату послуг ліквідатора боржника, що визнаний банкрутом, та витрат у справі у ліквідаційній процедурі на всіх виявлених кредиторів у такій справі пропорційно визнаним кредиторським вимогам. (Постанова від 06.06.2018 у справі №17/05/5026/275/2012)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення в частині стягнення з Банку на користь арбітражного керуючого оплату послуг арбітражного керуючого за час виконання ним повноважень ліквідатора банкрута, грошових коштів відшкодування транспортних витрат та поточних витрат, ВС керувався приписами ч. 10, 12-14 ст. 31 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції, чинній до 19.01.2013, та виходив з того, що системний аналіз норм цього Закону дозволяє зробити висновок про обов’язок ініціюючого кредитора оплатити послуги арбітражного керуючого з моменту призначення та до винесення постанови про визнання боржника банкрутом (у випадку призначення розпорядника майна в момент порушення провадження у справі).

В подальшому кредитори (комітет кредиторів) повинні прийняти рішення про утворення фонду для оплати послуг та покриття витрат арбітражного керуючого (ліквідатора) за відсутності активів боржника. За відсутності комітету кредиторів звіт арбітражного керуючого про оплату його послуг повинен затверджуватися в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури або в окремому судовому засіданні.

При цьому, господарський суд зобов’язаний вирішити питання про затвердження витрат на оплату послуг ліквідатора та проведення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство. Керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог відповідно до ст. 16 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами, пов’язаних з проведенням ліквідаційної процедури за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури.

Виходячи з встановлених у справі обставин та норм чинного законодавства, які підлягають до застосування у спірних правовідносинах, ВС погодився з висновком господарських судів першої та апеляційної інстанцій, що оплата послуг ліквідатора може бути покладена на всіх виявлених кредиторів у справі про банкрутство, у зв’язку з чим визнав законним та обґрунтованим висновок судів про покладення витрат на оплату послуг ліквідатора боржника, що визнаний банкрутом, та витрат у справі у ліквідаційній процедурі на всіх виявлених кредиторів у такій справі пропорційно визнаним кредиторським вимогам.

ІV. Процедура проведення аукціону та визнання недійсним результату аукціону.

Якщо згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, спірне майно зареєстроване як єдиний об’єкт нерухомості, це виключає можливість його виставлення на продаж лотами без виділення ідеальних часток, що продаються в єдиному об’єкті. (Постанова від 19.06.2018 у справі № 922/2852/15)
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про відмову в задоволенні заяви Банку про визнання недійсним результату другого повторного аукціону та ухвалено нове рішення, яким задоволено заяву Банку та визнано недійсними результати другого повторного аукціону з продажу майна банкрута — Товариства, ВС виходив з того, що системний аналіз ст. 43, ч.1, 5 ст. 44 та ст.ст. 64-66 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його недійсним» дає підстави для таких правових висновків:

Законодавець, з одного боку, надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (ч. 1 ст. 44 Закону). При цьому, право вибору ліквідатором способів реалізації майна за редакцією ЗУ №4212-VІ від 22.12.2011 вже не пов’язано з наданням згоди комітету кредиторів на обрання способу продажу майна, як було передбачено попередньою редакцією Закону.

У тій же нормі (ч. 5 ст. 44 Закону), законодавець визначає обов’язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом і тільки після того, якщо продати майно боржника у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. Відтак, варто зробити висновок, що продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (ч. 1 ст. 43 Закону) є обов’язковою умовою початку продажу майна боржника. Але законодавцем не визначено в обов’язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом.

Отже, на розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами, чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). Відтак, ліквідатор може продовжити продаж майна цілісним майновим комплексом із застосуванням продажу з першого та другого повторного аукціонів відповідно до ст. 66 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якщо дійде висновку, що такий продаж дозволить йому отримати найвищу ціну, або перейти до продажу майна частинами (лотами), якщо така реалізація буде обґрунтована можливістю отримання сумарно вищої ціни за ліквідаційні активи боржника, допоможе прискорити хід ліквідаційної процедури, строки якої обмежено законодавцем до 1 року, та буде більш ефективною на предмет відновлення бізнесу майбутніми власниками.

Законодавець не визначає обов’язком ліквідатора здійснювати експертну оцінку усіх активів боржника, він вправі на власний розсуд визначити початкову вартість майна, яке виставляється на аукціон (за винятком продажу майна цілісним майновим комплексом вперше та майна державних підприємств), що регламентовано ст. 43 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

У випадку обрання способу продажу активів боржника частинами, ліквідатору належить погодити з комітетом кредиторів відповідно до ч. 8 ст. 26 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» склад таких частин (лотів).

Ч. 4 ст. 42 цього Закону передбачено що майно банкрута, яке є предметом забезпечення, продається виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Разом з тим, надання згоди на продаж заставного майна забезпеченим кредитором не надає такому кредитору права обирати порядок та умови реалізації заставного майна, зокрема, його початкову вартість на повторному аукціоні, оскільки такий порядок та умови визначені законом (ст.ст. 43, 44, 65-66 Закону).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено обставини надання ухвалою суду згоди на реалізацію заставного майна, що належить на праві власності Товариству, а зокрема: нежитлових будівель (заставне майно Банку).

Виходячи з положень ч. 3 ст. 55 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», підставами для визнання результатів аукціону недійсними є недодержання ліквідатором або організатором аукціону вимог цього Закону щодо його проведення, зокрема, у випадку продажу майна частинами (лотами) – не дотримання процедури погодження з комітетом кредиторів складу майна (лотів), яке виставляється на продаж згідно з ч. 8 ст. 26 цього Закону. При цьому, для визначення правового статусу комітету кредиторів має значення його фактичне утворення за рішенням загальних зборів кредиторів, як органу, що представляє колективний інтерес кредиторів у процедурі банкрутства, а особливості провадження у даній справі за ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якими не вимагається утворення комітету кредиторів боржника, не можуть обмежити його повноважень, визначених загальними нормами Закону.

Як встановлено апеляційним господарським судом, ліквідатор не виносив на розгляд комітету кредиторів боржника питання погодження складу майна, яке виставлялось на продаж окремими лотами. Отже, процедура продажу майна з аукціону окремими лотами була ліквідатором порушена.

Також ВС звернув увагу, що згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, спірне майно зареєстроване як єдиний об’єкт нерухомості, що виключає можливість його виставлення на продаж лотами без виділення ідеальних часток, що продаються в єдиному об’єкті.

 

https://sud.ua/ru/news/blog/123133-pravovi-visnovki-vikladeni-v-postanovakh-verkhovnogo-sudu-u-spravakh-pro-bankrutstvo

 

Навигация по записям

*/?>