Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи в ЦКУ

Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України

Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи
в Цивільному кодексі України

О.В. Кохановська,
кандидат юридичних наук, доцент,
докторант кафедри цивільного права
Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце у Конституції України. В ній майже третина статей становить розд. ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». З цим пов’язано прискорення розробок й у сфері цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. У нашій країні в 2003 р. вперше на рівні Цивільного кодексу України (далі — ЦК) закріплено особисті немайнові права фізичних осіб, визначено їх зміст, гарантії та способи захисту (гл. 20—22 ЦК), що істотно вплинуло на процес удосконалення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність із міжнародними стандартами.
Ідея цивільно-правового врегулювання питань захисту честі, гідності та ділової репутації виникла у наукових колах досить давно. Законодавчо її закріплено за радянських часів у ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., пізніше — у ст. 7 Цивільного кодексу України 1963 р. (далі — ЦК 1963 р.) та в аналогічних кодексах інших союзних республік.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (далі — постанова Пленуму від 28 вересня 1990 р. № 7) детально роз’яснено порядок застосування судами норм чинного законодавства щодо правового захисту честі, гідності та ділової репутації.
Істотно розширився порядок захисту честі та гідності з прийняттям законів від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ «Про телебачення і радіомовлення». У них, зокрема, закріплено право на спростування неправдивої інформації та відповідь як способи захисту честі, гідності й ділової репутації, а також детально виписано порядок такого спростування.
Згідно із Законом від 6 травня 1993 р. № 3188-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» до ЦК 1963 р. було внесено зміни. Зокрема, у ст. 4401 вперше закріплено порядок компенсації моральної шкоди, у ст. 6 введено компенсацію моральної шкоди як спосіб захисту цивільних прав, а ст. 7 викладено в новій редакції, відповідно до якої судовий захист поширено на ділову репутацію. Завдяки цьому стало можливим відшкодування моральної та майнової шкоди у випадку поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво, порочать честь, гідність і ділову репутацію фізичної або юридичної особи. Із прийняттям у 1996 р. Конституції України процес законодавчого врегулювання зазначених питань набув логічного завершення.
Таким чином, за роки незалежності в нашій державі було прийнято низку нормативно-правових актів, у яких визначено основні засади захисту честі, гідності та ділової репутації. Але з прийняттям у 2003 р. нового ЦК виникла потреба в додаткових дослідженнях зазначених вище й нових питань, що виникають під час застосування цього Кодексу на практиці. Крім того, можна очікувати, що широке ознайомлення громадян України з нормами ЦК, що стосуються особистих немайнових прав як фізичних, так і юридичних осіб, зумовить різке збільшення кількості позовів стосовно захисту честі, гідності та ділової репутації. Саме цим пояснюється актуальність нашої публікації.
Основні теоретичні засади із цих проблем були сформульовані видатними науковцями дореволюційного, радянського та сучасного періодів: С.С. Алексєєвим, Д.В. Бобровою, О.В. Дзерою, А.С. Довгертом, О.О. Красавчиковим, Н.С. Кузнецовою, М.С. Малеїною, Д.І. Меєром, І.Б. Новицьким, Л.І. Петражицьким, Й.О. Покровським, З.В. Ромовською, К.А. Флейшиць, Р.Й. Халфіною, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневичем та ін.
Найбільш вагомий внесок у дослідження питань цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації зробили відомі спеціалісти у цій галузі, а саме: А.Л. Анісімов, О.М. Ерделевський, Л.О. Красавчикова, М.М. Малеїна, В.П. Паліюк, Р.О. Стефанчук, С.І. Шимон та ін.
Поглянемо на проблеми захисту честі, гідності та ділової репутації через призму аналізу положень ЦК, чинного і попереднього законодавства у цій сфері, маючи на меті висвітлення найбільш дискусійних питань, що виникають у процесі застосування відповідних норм у практичній діяльності судів. Зазначимо, що надання таким категоріям, як честь, гідність та ділова репутація особи, статусу вищих соціальних цінностей знайшло своє важливе місце в положеннях ЦК. Так, у ст. 297 закріплено право на повагу до гідності та честі. Ця стаття складається із трьох частин: 1) кожен має право на повагу до його гідності та честі; 2) гідність та честь фізичної особи є недоторканними; 3) фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Відповідні положення містять також статті 5, 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., статті 7, 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.
У доктрині цивільного права поняття «честь» визначається як суспільна оцінка особистості, міра її духовних, соціальних цінностей. Гідність є внутрішньою самооцінкою громадянина — його властивостей, здатностей, світогляду, суспільного значення1. Зі словом «честь» пов’язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних особливостей людини, зі словом «гідність» — усвідомлення людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями2.
Гідність є не лише самооцінкою, а й сукупністю об’єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві3. Гідність людини — це та цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві. Серед складових такої цінності виокремлюють: особисту гідність (цінність конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно важливих властивостей); колективну гідність (цінність людини як представника певної соціальної групи — сім’ї, колективу тощо, належність до якої наділяє її певною значимістю); професійну, трудову гідність (цінність, яка пов’язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності); громадянську гідність (цінність людини як представника народу, як громадянина певної держави); людську гідність (цінність людини як представника всього людства)4.
Термін «честь» у науковій літературі, періодичних виданнях набуває таких конкретних значень: позитивна моральна репутація, добре ім’я окремої людини чи певної спільноти людей; повага та пошана; зовнішній вияв поваги й пошани або прийняті в певному суспільстві знаки вшанування та уславлення; усвідомлення і відчуття честі; синонім найкращих духовних якостей особистості (благородство, совість та ін.); ті якості особистості чи соціальної спільноти, які мають загальне визнання, те, за що віддають шану; синонім гідності 5. Честь — це перш за все позитивна моральна репутація, яка формується й існує у суспільній думці тієї соціальної спільноти, до якої належить певна особистість. Із цього погляду честь належить не конкретній людині, а існує у свідомості інших людей, які її знають, у думці колективу.
Таким чином, честь і гідність тісно пов’язані між собою. Якщо гідність — цінність людини, то честь — це, по суті, оцінка цієї цінності.
Гідність та честь є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості. Вони виникають з моменту народження людини. Згідно зі ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 р. дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку; ст. 16 забороняється будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність.
Відповідно до ст. 28 Конституції кожен має право на повагу до його гідності. Аналогічні положення є й у міжнародних актах з прав людини. Нормами ЦК кожному гарантується право на повагу до його гідності й честі (ч. 1 ст. 297); гідність і честь фізичної особи є недоторканними (ч. 2 цієї ж статті).
У разі порушення права фізичної особи на честь і гідність вона вправі особисто звернутися до суду з відповідним позовом (ч. 3 ст. 297 ЦК), якщо згідно з чинним законодавством має повну цивільну дієздатність, або ж право звернення до суду набувають її батьки (опікуни, піклувальники, усиновителі) відповідно до норм цивільного законодавства про представництво в суді.
При вирішенні цивільних справ про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають керуватися постановою Пленуму від 28 вересня 1990 р. № 7.
Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, за яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати через суд спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов’язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.
Позов про спростування відомостей, що порочать честь і ідність, може бути пред’явлений особою, про яку поширено такі відомості, а також її близькими родичами, якщо відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку й у разі поширення таких відомостей щодо члена її сім’ї або іншого родича, який помер. Така можливість базується на положенні ч. 4 ст. 32 Конституції, відповідно до якого кожен вправі вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім’ї.
Зобов’язаними суб’єктами названих правовідносин є особи, які (незалежно від наявності їхньої вини) поширили відомості, що не відповідають дійсності, або виклали їх неправдиво, і це порочить честь і гідність чи ділову репутацію або завдає шкоди інтересам громадян чи організацій. Таким чином, відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.
Фізична особа, стосовно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди її інтересам, честі, гідності або діловій репутації, має право крім спростування таких відомостей вимагати також відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Для вирішення питання про відшкодування моральної шкоди суди до прийняття ЦК, у ст. 23 якого закріплено положення про відшкодування такої шкоди, керувалися переважно постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».
Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації фізичної або юридичної особи є спростування відомостей, які їх порочать. Порядок спростування відомостей встановлюється законом або судом. Розгляд справ про захист честі й гідності надає широкі можливості для підвищення культури спілкування між людьми, глибшого з’ясування причин поширення недостовірної інформації та приниження людської гідності.
За змістом положення ЦК щодо такого захисту істотно відрізняється від ст. 7 ЦК 1963 р. Перш за все назва ст. 297 ЦК сформульована як «Право на повагу до гідності та честі», а ст. 7 ЦК 1963 р. — як «Захист честі і гідності та ділової репутації», тобто у сучасному цивільному законодавстві акцент зроблено насамперед на позитивному регулюванні особистих немайнових відносин. Законодавець, отже, вважає за необхідне закріпити такий стан поваги до гідності і честі фізичної особи з боку оточуючих осіб, за якого необхідність захисту прав, названих у Конституції найважливішими, настає в разі їх порушення.
Що ж стосується ділової репутації, то в ЦК з’явилась окрема норма — ст. 299 «Право на недоторканність ділової репутації», згідно з якою фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації. Таким чином, у новому законодавстві «розірвано» тривалу єдність трьох названих вище прав і відведено діловій репутації самостійне значення. Для більшої переконливості статті 297 та 299 «розділені» ст. 298 про повагу до людини, яка померла. Нині немає потреби в разі порушення права на недоторканність ділової репутації вести мову одночасно й про повагу до честі та гідності.
Юридична особа згідно зі ст. 94 ЦК має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Отже, на сьогодні не викликає заперечень можливість юридичної особи мати ділову репутацію як особисте немайнове право, тоді як наукові дискусії про право юридичної особи на честь і гідність не припиняються й досі. Виходячи з теоретичних роз’яснень, поданих на початку цієї статті, логічним є висновок про наявність в юридичної особи тільки права на недоторканність її ділової репутації.
В ч. 1 ст. 7 ЦК 1963 р. чітко зазначалося, що «громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності». В ЦК норму ст. 277 про право на спростування недостовірної інформації вміщено у гл. 20 «Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи», тобто зазначене право тепер не пов’язане тільки з питаннями захисту честі, гідності та ділової репутації і може бути підставою для самостійного звернення до суду за захистом порушених прав: «Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації».
Крім того, на нашу думку, норма ст. 277 ЦК повною мірою може застосовуватись і для захисту юридичних осіб, особисті немайнові права яких порушено внаслідок поширення про них недостовірної інформації, оскільки, по-перше, йдеться про особисті немайнові права, які згідно зі ст. 94 ЦК можуть належати юридичній особі: право на інформацію, право на недоторканність її ділової репутації; по-друге, можна застосовувати до юридичних осіб за аналогією загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи, закріплені у гл. 20 ЦК, з урахуванням попередніх зауважень і специфіки юридичних осіб; по-третє, як зазначено у ст. 94 ЦК, особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до гл. 3 ЦК «Захист цивільних прав та інтересів».
З огляду на зазначене, на нашу думку, недостатньо вдало сформульовано положення п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК, в якій закріплено право осіб на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення їх прав: моральна шкода полягає «у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи». Слід сформулювати таким чином — «у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної особи або приниженні ділової репутації юридичної особи».
Право на відповідь, а також право на спростування недостовірної інформації згідно з ч. 1 ст. 277 ЦК має фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї такої недостовірної інформації. Під «недостовірною» потрібно розуміти інформацію, що не відповідає дійсності.
Цивільно-правове поняття «спростування» має конституційно-правове закріплення. Так, ч. 4 ст. 32 Конституції кожному гарантовано право на спростування недостовірної інформації про себе та членів своєї сім’ї. Цей спосіб захисту є спеціальним: його специфіка полягає в немайновому характері тих благ, які підлягають захисту, і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав.
Під поняттям «спростування» розуміється доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чиїх тверджень, переконань або їх заперечення. Спростування має відбуватись, як правило, у формі, ідентичній поширенню інформації, а коли це неможливо чи недоцільно, — в адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно повинно бути ефективним. Крім того, спростування обов’язково має бути проведено або підписано особою, яка поширила неправдиву інформацію і цим порушила особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку застосовуються інші способи захисту — відповідь, висловлювання своєї думки тощо. Спростування недостовірної інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи має застосовуватись незалежно від того, була в діях заподіювача вина чи ні (ч. 6 ст. 277 ЦК).
Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав поширенням про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації є право на відповідь. Відмінність між поняттями «спростування» та «відповідь» істотна: спростування є, по суті, добровільним визнанням факту поширення такої інформації (в цьому разі фізична особа, права якої порушено, отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди), тоді як відповідь таких правових наслідків не має.
Подібним до права на відповідь є і право на власне тлумачення обставин справи (є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань — ст. 34 Конституції). Однак зазначене право передбачає виключно тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації, і реалізується у випадку, коли поширена інформація є абсолютно правильною, але особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в юридичній літературі розрізняють ще право на коментар та репліку.
Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, згідно з ч. 2 ст. 277 ЦК належить членам її сім’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.
Частиною 3 ст. 277 ЦК закріплено презумпцію, згідно з якою вважається, що якщо про особу поширено негативну інформацію, то така інформація є недостовірною. З цього приводу зазначимо, що, на жаль, не всі положення ЦК, які стосуються інформаційних відносин, можна вважати вдалими; зокрема, й правову презумпцію, сформульовану в ч. 3 ст. 277 ЦК: «Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною» (підкреслено нами. — О.К.).
Таким чином, до ряду термінів, які вже відомі національному законодавству, таких, як «недостовірна інформація»; «інформація, яка не відповідає дійсності»; «відомості, які не відповідають дійсності»; «відомості, які неправдиво викладені» (щодо яких точились і точаться й досі дискусії, хоча їх визначення або розуміння запропоновані у законодавстві, узагальненнях судової практики, науковій літературі), додається без роз’яснення суті новий — «негативна інформація».
Спробуймо самостійно знайти відповідь на питання: що ж розуміється під терміном «негативна» («негативний»), яким чином розуміти словосполучення «негативна інформація»?
У словнику С.І. Ожегова, наприклад, роз’яснено, що «негативный — то же, что отрицательный, противоположный позитивному» (с. 345), а «отрицательный» — это: 1) «заключающий отрицание, отвергающий что-нибудь»; 2) «дурной, плохой» (с. 411).
Такий найбільш загальний зміст терміну, що аналізується, але, по-перше, цей термін не є юридичним, доки він не роз’яснений в законі або не розтлумачений компетентним органом (навіть якщо він згадується в орфографічному, юридичному словнику); по-друге, є занадто суб’єктивним для цього конкретного випадку і, безперечно, призведе до різночитань чи навіть до помилок при його застосуванні.
Так, наприклад, як «негативна» може суб’єктивно сприйматись інформація, яка не є такою в загальному розумінні, і доведення її достовірності буде абсурдним. Те саме стосується й так званих оціночних суджень — тобто висловлювань, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, вживання мовних засобів на зразок сатири, гіпербол, алегорій, відомих практиці Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд), юрисдикція якого є обов’язковою з усіх питань, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР; далі — Конвенція).
Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
У п. 1 ст. 10 Конвенції зазначено: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів».
Свобода висловлювати свої погляди є правом людини, визнаним у світі, мабуть, найбільш широко. У своїй основі ст. 10 Конвенції має за зразок ст. 19 Загальної декларації прав людини 1948 р., від якої мало чим відрізняється. Статтею 10 кожному забезпечено загальний захист «вираження поглядів».
Аргументи, що висуваються на обгрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, інколи поділяють на дві групи: 1) свобода слова визнається цінною, оскільки публічні обговорення є важливим інструментом досягнення інших суспільних цілей; 2) вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом — благом пошуку істини, досягнення справедливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві і взаємовідносинах між людьми.
Тією мірою, якою свобода слова розцінюється як відповідний інструмент, вона співвідноситься з двома спорідненими цілями. В найбільш широкому значенні свободу слова обгрунтовують як найкращий спосіб забезпечити можливість з’ясувати істину. Стверджується, що безперешкодне зіткнення і, як результат цього, перевірка думок та ідей є найкращим способом поповнення знань.
Водночас друга група аргументів, якими обгрунтовується необхідність вільного вираження поглядів, спирається на ідею про те, що вільне передавання почуттів, поглядів та ідей є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві. Так само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.
Подібну оцінку двостороннього характеру цього права виклав Європейський суд, який наполягав на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи» (справа «Лінгенс проти Австрії»).
Згідно зі ст. 34 Конституції України «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Таким чином, у Конституції ніде не йдеться про винятки щодо «негативної» інформації.
Принципи, викладені у ст. 10 Конвенції, мають особливе значення у тих випадках, коли справа стосується преси, радіомовлення, телебачення, навіть якщо останні поширюють негативну інформацію. Хоча засоби масової інформації (далі — ЗМІ) не повинні переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту репутації інших осіб», на них лежить обов’язок повідомляти інформацію та ідеї в тій чи іншій сфері життя, що становить інтерес для громадськості, яка має право отримувати їх.
Усе викладене вище може бути підтверджене положеннями Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», в якому визначено, що свобода слова й вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів та переконань гарантуються Конституцією і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих ЗМІ. Цим же Законом встановлено заборону цензури масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання у професійну організаційно-творчу діяльність ЗМІ та індивідуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності посадовими особами тягнуть кримінальну відповідальність.
Таким чином, журналіст має право написати критичний матеріал, вправі не тільки висвітлювати позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викоренення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. В ряді випадків перешкоджання у поширенні інформації, поганої з точки зору певних осіб, тобто негативної, може навіть розглядатись як цензура, яка в Україні заборонена.
Так звана негативна інформація у певному її розумінні може стати результатом дій журналіста, який діяв добросовісно, перевірив її і має не лише права, а й обов’язок інформувати громадськість про будь-які прояви у суспільстві, не замовчувати інформацію заради суспільної та особистої безпеки членів суспільства, наприклад, якщо це стосується екологічної безпеки, корупції тощо. Подібні підходи існують на сьогодні в ряді чинних законів України.
На нашу думку, презумпція, яка пропонується у ч. 3 ст. 277 ЦК, навіть якби вона була сформульована так, як у проекті ЦК 1996 р.: «Негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного», — може призвести і призведе до помилок на практиці, до порушень прав фізичних осіб, з одного боку, і ЗМІ — з іншого.
Важливо дотримуватись основних принципів інформаційних відносин, які викладені у ст. 5 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII «Про інформацію», а саме:
«гарантованість права на інформацію;
відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
об’єктивність, вірогідність інформації;
повнота і точність інформації;
законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації».
Логічним є те, що відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК спростування недостовірної інформації здійснюється безпосередньо тією особою, яка поширила цю інформацію. Юридична особа вважається поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа, котра в ній працює, при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків. У разі поширення недостовірної інформації невідомою особою фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Така заява подається до суду за правилами, встановленими нормами Цивільного процесуального кодексу України щодо окремого провадження.
Недостовірна інформація може міститись у документі, який прийняла (видала) юридична особа. Такий документ згідно з ч. 5 ст. 277 ЦК має бути відкликаний. До документів, про які йдеться у зазначеній статті, можуть належати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристики, рекомендаційні листи тощо.
Особлива увага приділяється питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших ЗМІ. Така особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж ЗМІ в порядку, встановленому законодавством, а якщо це неможливо у тому ж ЗМІ у зв’язку з припиненням його діяльності, то відповідь чи спростування мають бути оприлюднені в іншому ЗМІ за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини цієї особи.
Спростування має бути набрано тим же шрифтом і надруковано під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилась інформація, яка спростовується. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуванням його найбільшої ефективності. В Україні на сьогодні вже законодавчо вирішено питання щодо обсягу спростування поширеної неправдивої інформації, що порочить честь, гідність та репутацію осіб, тобто законом визначено верхню та нижню межу обсягу тексту спростування, що публікується в друкованому ЗМІ. У ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» вказано, що «обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу». Законодавець ввів заборону на будь-які скорочення чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди. Крім того, в п. 9 постанови Пленуму від 28 вересня 1990 р. № 7 зазначено, що спростовуване повідомлення має бути опубліковане «в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому випуску».
Частина 7 ст. 277 ЦК містит уточнення щодо того, що спростування недостовірної інформації здійснюється в такий же спосіб, у який вона була поширена, про що йшлося вище.
Поняття «ділова репутація» вживається поряд із поняттями «честь», «гідність». У певному розумінні саме поняття «репутація» збігається з поняттям «честь» у її зовнішньому об’єктивному значенні. При цьому репутація людини залежить від неї самої, формується на основі її поведінки. Наскільки людина турбується за свою репутацію, можна судити виходячи з її вчинків. Репутація може бути позитивною або негативною і має рухомий характер залежно від того, на якій інформації вона базується.
Ділова репутація являє собою приватний випадок репутації взагалі, яка склалася щодо особливостей конкретної фізичної особи (її переваг та недоліків). Враховуючи те, що йдеться про абсолютні суб’єктивні права, суть обов’язку невизначеного кола зобов’язаних осіб полягає в утриманні від посягання на ділову репутацію фізичної особи. Це вказує на визначальне значення дій не самої управомоченої особи, а утримання від дій зобов’язаних осіб. Протягом довгого часу в законодавстві і юридичній літературі право на честь і гідність та право на ділову репутацію об’єднувалися в одне суб’єктивне право громадян. Згідно з положеннями ЦК право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи, а право на повагу до гідності та честі закріплено у ст. 297 цього Кодексу. Зі змісту ч. 1 ст. 299 ЦК можна зробити висновок про те, що ділова репутація властива фізичній особі як такій, без уточнення, які саме категорії фізичних осіб можуть її мати. Крім того, у цій статті право формулюється як право на недоторканність ділової репутації, а не як право на ділову репутацію.
У науковій юридичній літературі є висловлювання щодо того, що носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб’єкти цивільного права; що не можуть мати ділову репутацію, наприклад, пенсіонери, що не працюють, або інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою 6. Таким чином, робиться висновок про те, що ділову репутацію як таку можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, виробники матеріальних благ (товарів, послуг, робіт тощо) та юридичні особи. Проте не заперечується те, що на захист своєї репутації вправі розраховувати педагоги, лікарі, державні службовці й багато інших. Змістом такої репутації є оцінка не ділових (підприємницьких), а саме професійних і службових якостей фізичної особи. Пропонувалося також неодноразово називати цю репутацію не діловою, а професійною чи службовою. Виходячи з цього ділова репутація (у вузькому розумінні) визначалась як суспільна оцінка підприємницьких якостей суб’єкта, а суб’єктами ділової репутації називалися суб’єкти підприємницької діяльності, тобто громадяни-підприємці та юридичні особи. Проте носієм ділової репутації може бути як громадянин-підприємець, так і фізична особа, яка працює за договором. Положення ст. 299 ЦК не дає підстав для подібної класифікації і не визначає чітко суб’єктів названого права, залишаючи простір для різночитань.
Частина 2 ст. 299 ЦК до загальних положень про захист особистих немайнових прав, закріплених у ст. 275 названого Кодексу, вказує на те, що з позовом про захист своєї ділової репутації фізична особа може звернутися до суду.
Таким чином, цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації, відомий вітчизняній правовій системі з 1961 р., був істотно реформований за період розвитку незалежної України і набув нових рис із закріпленням положень про особисті немайнові права у нормах ЦК. Значна кількість проблем була вирішена законодавцем з урахуванням судової практики, однак практика породжує нові запитання, відповідь на які покликані дати наука цивільного права, міжнародно-правовий досвід інших країн, зокрема європейських, а також подальше удосконалення цивільного законодавства.

1 Див.: М а л е и н а М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. — М., 1991. — С. 58.
2 Див.: П е т р у х и н И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. — М., 1989. — С. 21.
3 Див.: П р и д в о р о в Н.А. Достоинство личности и социалистическое право. — М., 1977. — С. 55.
4 Див.: Б л ю м к и н В.А. Честь, достоинство, гордость. — М., 1963; Б а р у М.И. Охрана трудовой чести по советскому законодательству. — М., 1966; М а л е и н Н.С. Охрана прав личности советским законодательством / Отв. ред. А.И. Масляев. — М., 1985; М а л е и н а М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. — М., 1991.
5 Див.: Б л ю м к и н В.А. О чести и достоинстве советского человека. — М., 1974. — С. 4, 26—27.
6 Див.: П л о т н и к о в В. Деловая репутация как объект гражданско-правовой защиты // Хозяйство и право. — 1995. — № 11. — С. 95.

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/75692A8D9B099597C2257B7B004D2295

Навигация по записям

*/?>