Біографія

 

________________________________________________________________________________

(укр.) «Вадим Хабібуллін. Шлях до успіху і правничого майбутнього. Радянський Союз/Незалежна Україна»

автобіографічна книга, видавництво «Юстініан»

ВИТЯГ

У збірнику відомого правника, правозахисника, адвоката і громадського діяча Вадима Монев’яровича ХАБІБУЛЛІНА вперше у такому персональному правничому форматі, відкрито та публічно, розповідається про його нелегкий шлях до правничого майбутнього, про становлення його спеціалізованих правничих проектів, а також про спеціалізовану правничу практику та її етичні стандарти, широко висвітлюється його громадська та адвокатська діяльність. Окрім того, у збірнику частково вміщено і деякі його персональні публікації, більше трьох десятків публікацій з проблемних питань адвокатської діяльності, боргів та примусового виконання судових рішень, виконавчого провадження і державної виконавчої служби, неспроможності (банкрутства) і арбітражних керуючих та інші персональні публікації, опубліковані у відомих правничих і бізнес-виданнях та в інтернет.

(За загальною редакцією та перекладом на російську мову відомої фірми літературного редагування і перекладів „МАРІЯ ВОЛОЩАК”, засновником, керівником та подвижником якої є Марія Волощак – багаторічний літературний редактор, член Національної спілки журналістів України, авторка посібників „Довідник для журналістів. Мовні поради” та „Неправильно – правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації”, співавторка книжки „Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей”.)

РОЗДІЛ 2.

ШЛЯХ ДО УСПІХУ

А кто юрист? Моральный трубочист,

Но должность у него похуже даже,

Он сам порой становится нечист

От нравственной неистребимой сажи…

И этот штрих невольно тех смущает,

Кто сути юридической не знает.

Байрон

Успішність спеціалізованих правничих проектів – не в останню чергу залежить від того, яким був шлях до правничої професії їхнього засновника та ідейного натхненника Вадима Хабібулліна і його основного правничого партнера. Цей шлях був непростим і досить довгим, але вважаємо, що саме ця розповідь дозволить читачеві краще зрозуміти, як виникла ідея створення спеціалізованих правничих проектів, чому саме ця діяльність стала пріоритетною для Вадима Хабібулліна та його партнерів, а також більше дізнатись про них не лише як про відомих правників, але й талановитих людей, які, втім, не уникли на своєму шляху багатьох проблем і прикрих помилок.

Ця історія, як вважає сам Вадим Хабібуллін, почалась 1982 року, коли він пішов до першого класу Київської загальноосвітньої школи № 205, що на масиві Борщагівка у колишньому Ленінградському районі міста Києва. Саме тоді відбулось знайомство майбутніх однокласників, а згодом – правничих партнерів – Хабібулліна. Втім, на нашу думку, варто почати розповідь з 2 січня 1975 року – дня народження нашого головного героя.

Ya-hkolnik хабибуллин

МИНУЛЕ

1975 –1990. Дитинство. Союз Радянських Соціалістичних Республік

Народився Вадим Хабібуллін 2 січня 1975 року у військовому містечку м. Потсдама (Німеччина), оскільки його батьки Олена Олександрівна та Монев’яр Якубович були військовими.

папа хабибуллин

мама хабибуллин

Великим авторитетом для всієї родини був дід Вадима – Олександр Володимирович Монойленко. Свого часу він отримав дві вищі освіти, пройшов усю Другу світову війну, мав нагороди, зокрема орден Вітчизняної війни та орден Червоної Зірки, медалі за взяття Кенігсберга і Берліна та багато інших. У 1945 році дід Вадима був заступником коменданта міста Потсдам, а 30 років потому, за дивовижним збігом, саме у цьому місті народився Вадим.

дед хабибуллин

Babuhka+Deduhka хабибуллин

Школа і друзі

1978 року родина Хабібулліних переїхала до Києва. Дитячі роки Вадима були такими самими, як і в мільйонів дітей радянської доби: дитячий садок ледь не з трьох років, школа, обов’язкові «лінійки», збір макулатури, піонерські табори, вступ до лав комсомолу…

Вже з першого класу хлопець вирішив присвятити себе спорту та почав займатися вільною боротьбою. Його перший тренер – Петро Васильович Борейко – вчив своїх вихованців не зважати на перевагу суперника, боротися до останнього, йти до перемоги за всяку ціну.

Перша вчителька Вадима – Олена Валер’янівна Ширяєва – через тривалу хворобу зарано пішла з життя. Клас, в якому вчилися Вадим, за всіма правилами мали розформувати і учні отримали нового класного керівника – Нінель Анатоліївну, чий прихід врятував клас від розформування, а наших героїв – від неминучого розставання. Втім, класні керівники повсякчас змінювали один одного: за Нінель Анатоліївною прийшла Ніна Феодосіївна, а з шостого класу на цій посаді побувало аж троє вчителів – Юрій Михайлович Булаков, Сергій Іванович Туренко і Марія Миколаївна Бабич. Клас постійно перебував під загрозою розформування, але трапилось це тільки після восьмого року навчання, коли дитяча дружба була загартована і не такими випробуваннями. Врешті-решт, наприкінці навчання наші герої знову, хоча й випадково, стали однокласниками.

Мрії, захоплення, спорт

Під час навчання у школі Вадим забув дитячу мрію стати пожежником і «захворів морем». У дванадцятирічному віці він вступив до Клубу юних моряків (КЮМ «Шквал»), де одразу був обраний командиром екіпажу, який очолював майже три роки поспіль. Не раз Вадима нагороджували грамотами та іншими відзнаками тих часів, але особливо йому запам’яталось, як 1 травня 1988 року він, зразковий командир екіпажу, був удостоєний честі представляти КЮМ на святковому параді на Хрещатику. Випадково збереглась фотографія, яка зафіксувала ту щасливу мить (Вадима сфотографував якийсь кореспондент, що пізніше знайшов хлопця через Клуб юних моряків і віддав йому знімок). Згодом при КЮМі було організовано вокально-інструментальний ансамбль, в якому Вадим, на жаль недовго, грав на електрогітарі.

хабибуллин вадим

Кожного літа Вадим відпочивав у піонерських таборах (іноді навіть по дві зміни поспіль, оскільки бабусі в селі у нього не було, а проводити літо в задушливому Києві не хотілося). Вадим вважає, що саме постійне перебування у дитячих колективах допомогло йому розвинути якості лідера, реалізувати організаторські здібності та загартувати характер. Майже в усіх піонерських таборах його обирали командиром піонерських загонів. На згадку про ті дні, сповнені піонерської романтики, у Вадима залишилися фотографії, грамоти та інші відзнаки, зображення деяких з яких сьогодні вміщено в Інтернеті на його персональній сторінці.

Минали роки. Вадим постійно перебував у пошуку, відвідуючи майже всі можливі на той час дитячі гуртки та клуби за інтересами, про що й досі з доброю усмішкою згадують його батьки.

Та хоч би як там не було, він ніколи не полишав спорту. Після кількох років активних тренувань з вільної боротьби Вадим займався різними видами бойового мистецтва: ушу, рукопашний бій, карате, дзюдо. Він майже ніколи не програвав, хоча, здавалося б, нічим особливо не вирізнявся під час тренувань. Втім, одна риса таки виокремлювала Вадима з-поміж інших – його завжди цікавила тільки перемога, і він ішов до неї, не шкодуючи сил та часу. Аж раптом на одній з міських олімпіад з дзюдо потрапив до фіналу… і програв. До того ж, програв саме тоді, коли був на сто відсотків упевнений у своїй перемозі (!), адже знав, що суперник слабший за нього.

Ця поразка стала важким випробуванням для Вадима. Йому довелося переглянути своє ставлення до багатьох речей. Він раптом зрозумів: суперник таки виявився більш підготовленим, більш витриманим, більш зібраним… і, можливо, менш самовпевненим. Не відчуваючи у собі сил змиритися з гіркотою поразки, Вадим вирішив піти зі спорту. Його вмовляли залишитися, обіцяли набагато цікавіші змагання обласного та республіканського рівнів, малювали переможне майбутнє у дзюдо – не допомогло. Навіть після того, як були викликані батьки, що підтримали позицію тренерів (останній аргумент), Вадим залишився непохитним.

Але доля дала йому шанс компенсувати цю втрату та реалізувати себе в спорті майже через двадцять років. Щоправда, вже через свого тринадцятирічного сина – також Вадима Хабібулліна. На початку 2007 року хлопця взяли до спортивного клубу з „Карате Кіокушинкай”, що працює під егідою „Української федерації Кіокушинкай Карате”. Тож побажаємо Вадимові-старшому та Вадимові-молодшому, аби їхні сподівання справдились, щоб син пішов далі від свого батька. Тим більше, що влітку 2007 року Вадим-молодший під наставництвом відомого в світі „Карате Кіокушинкай” тренера Сергія Арнольдовича Березовського взяв участь у змаганнях та отримав перехідний кубок „Карате Кіокушинкай” Святошинського району міста Києва (заохочувальний). Наприкінці жовтня 2007 року Вадим Хабібуллін молодший стає членом Національної федерації Кіокушин карате України та отримує членську картку. А наприкінці грудня 2007 року Вадим молодший отримує сертифікат про успішне оволодіння основними методами та техніками Кіокушин Карате у відповідності із вимогами рівню – 10 Кю (помаранчевий пояс). Сертифікат та помаранчевий пояс Вадим Хабібуллін молодший отримав з рук Анатолія Небесного Українського Бранч Чиф Міжнародної організації Карате Кіокушинкайкан.

хабибуллин мл1

Що ж до Вадима-старшого, то на згадку про спортивне життя він отримав не лише почесні грамоти, але й численні травми, з наслідками яких бореться й донині. Саме через них він не зміг реалізувати свою юнацьку мрію – служити, як і батьки, в армії; у військах спеціального призначення – морській піхоті… Крім того, Вадим лише в юнацтві зрозумів, що він ніколи не зможе бути «тілоохоронцем», не зможе охороняти тіла – він вирішив стати правоохоронцем, тобто охороняти права.

Отже, як бачимо, Вадим завжди і в усьому намагався бути найкращим. Тоді, після прикрої спортивної поразки, він прийняв принципове рішення: якщо не можеш бути першим, слід шукати себе в чомусь іншому…

Принципи і переконання

Перші уроки правознавства Вадим отримував від свого класного керівника Юрія Михайловича Булакова, який, до речі, був народним засідателем. „Хабібуллін, ти що, адвокат?” – часто казали вчителі, коли Вадим ставав на захист однокласників, яким, на його думку, вчитель несправедливо робив зауваження або навіть виганяв із класу.

Постійні скарги вчителів, виклик батьків до школи, нарікання вдома… Батькам було несолодко, позаяк з усіх боків лунало: хлопець неслухняний, некерований, постійно робить зауваження вчителям. А весь Вадимів «гріх» полягав у тому, що він захищав себе та своїх однокласників, що, звісно, не всім подобалось.

Він ніколи не вмів миритися з несправедливістю. Змовчати, втягнувши голову в плечі; зробити вигляд, що це його не стосується, – ні, це не про Вадима. Тому батьки довго не могли повірити, що саме їх синові, чи не єдиному з усіх учнів чотирьох класів, запропонували вступити до Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ). У лютому 1990 року в урочистій обстановці йому вручили комсомольський квиток та значок.

комсомол хабибуллин

Вадим ніколи не був байдужим до оточуючого світу. Вже з юнацьких років – здавалося, ще на підсвідомому рівні – він тяжів до громадської та політичної діяльності. Згодом в одному з інтерв’ю він зізнався, що мрією та метою всього його життя є велика політика („10 кроків на шляху до успіху” // „Юридична газета”, № 1 (61) від 19.01.2006, с. 21).

1990–1996. Бурхлива молодість. Незалежна Україна

Липень 1990 року. Проголошення Декларації про державний суверенітет України. Голодування студентів на площі Жовтневої революції.

хабибуллин 1991

1991–1992 роки. Інфляція, дефіцит, порожні полиці крамниць. Безробіття та остаточне зубожіння пострадянського трудового народу. Ці негаразди, викликані розпадом величезної радянської імперії, звісно, не могли не зачепити і родини Хабібулліних. Як і мільйони інших українських сімей вони мали пристосуватись до нових реалій і виживати, не плекаючи надій на сторонню допомогу.

Закінчення школи. Мрії батьків

Родина Вадима ніколи не належала до заможних, однак початок дев’яностих років запам’ятався Хабібулліним як суворе випробування безгрошів’ям. Вадим навіть не зміг сфотографуватися зі своїм випускним класом на останній шкільний альбом, бо за це слід було заплатити… І, звісно ж, юнак не взяв участі у випускному вечорі, бо йому було соромно просити у батьків гроші, яких в родині просто не було. Вадим досі не може забути, як увесь клас, усі його однокласники, дізнавшись, чому Вадима немає на випускному вечорі, відмовилися виїжджати на традиційну зустріч сонця на Московському мосту без свого товариша, і прийшли до нього додому, щоб забрати із собою. Жодних відмовок однокласники чути не хотіли, тож світанок Вадим зустрів у колі друзів та вчителів.

хабибуллин 1990

Мама Олена Олександрівна, яка все життя пропрацювала медичною сестрою, дуже хотіла, аби син після закінчення школи вступив до інституту і став лікарем. Протягом 1990–1992 років Вадим шість-сім раз намагався вступити до відповідних освітніх закладів – від медичних училищ № 1 і № 2 до Київського медичного університету. Проте, всі спроби були невдалими, адже ані на підготовчі курси, ані на персональні уроки грошей не було, а освітяни добре розуміли, як слід виживати у нових умовах – заробляючи під час вступних іспитів…

Вадим, щоб не завдавати мамі прикрощів, відносив документи до приймальної комісії, а замість підготовки до вступних іспитів – намагався заробити хоч якісь гроші. Ще під час навчання у випускному класі Вадим почав їздити у туристично-торговельні вояжі до Польщі. Саме там він і займався «підготовкою до іспитів», а по приїзді, звісно, не проходив за конкурсом до чергового училища чи інституту.

Не полишаючи думок про медицину, Вадим влаштувався працювати санітаром у лікарні. Гроші, звісно, платили невеликі, однак це була єдина можливість отримати хоч якусь медичну практику – не хотілося зраджувати мамину мрію… Однак дуже скоро він зрозумів, що шанси юнака зі звичайної радянської родини вступити до омріяного медінституту, маючи певний досвід, проте не маючи грошей і потрібних зв’язків, були мізерними. До того ж, одразу після закінчення школи Вадим одружився. Через два роки, у 1994-му, в нього народився син. Велика відповідальність лягла на плечі молодого чоловіка та батька – потрібно було заробляти на свою родину, а також підтримувати у скрутний час батьків.

Перший підприємницький досвід

Вадим добре пам’ятає свій перший самостійно зароблений долар. Він заробив його у Польщі в серпні 1992 року, підписав і зберігає донині, вже у власному кабінеті – висить на стіні у рамочці під склом. Така собі згадка про початок самостійного життя та здивовані очі батьків, які до цього бачили валюту лише в кінострічках про іноземних шпигунів. Як, зрештою, пам’ятає Вадим і перші зароблені на уроках праці в 1987 році 48 радянських копійок, які також зберігаються й донині.

Перші ази підприємництва Вадим почав опановувати ще у школі, коли займався копіюванням та реалізацією фотокарток відомих на той час публічних людей – зірок естради та кіно, спортсменів тощо.

Наступний, уже серйозніший, етап „підприємницької діяльності” припав на кінець 1989 року, коли Вадим без будь-якої спеціальної апаратури (перший професійний магнітофон він придбає тільки через два-три роки) вирішив заробляти гроші на організації дискотек. Перша з них відбулась у школі № 206, що також на масиві Борщагівка (своя школа навідріз відмовилась надати приміщення під таке «дійство»).

Вадим зібрав друзів та знайомих: в одного був класний магнітофон, у другого – підсилювач, у третього – колонки по 120 Вт, у четвертого – світломузика, п’ятий приніс касети з танцювальною музикою… В команді було близько п’ятнадцяти хлопців віком від 14 до 16 років – саме вони і стали першими бізнес-партнерами Вадима. Квитки продавали по три рублі хлопцям і по два – дівчатам. Того вечора прийшло понад 250 учнів, було зароблено більше 600 рублів. Коли про це дізналися батьки, вони були приголомшені, оскільки мамина щомісячна заробітна плата становила близько 180 рублів, а батькова – 250. Більш як 600 рублів за один вечір – це було щось неймовірне!

хабибуллин 1992

Звісно, як і всім бізнесменам-початківцям, Вадимові довелось зіткнутися з рекетирами. Сутичка була досить серйозна, але він її передбачив, був готовий і добре підстрахувався. Незважаючи на ейфорію першої роботи, Вадим та його друзі не забули про організацію охорони як в залі, так і біля каси, тож право на отримання всього прибутку, а не лише його частини, вдалось відстояти. Вадим розрахувався зі своєю командою і отримав перші реальні гроші. Вперше в житті він своїм коштом придбав модний одяг та взуття, а частину грошей вклав у придбання касет з танцювальною музикою, які тоді були дефіцитним товаром, але могли стати у пригоді для розвитку «бізнесу».

Пізніше, коди Вадим остаточно втратив надію на отримання медичної освіти, він вирішив зайнятися підприємництвом більш серйозно (наскільки це взагалі було можливо в той час). Все відбувалось майже так, як у відомій історії про нагромадження початкового капіталу: купив одне брудне яблуко, вимив, продав і купив два яблука, а вимив їх – продав і купив чотири і т.д. Вадим же, як це не дивно, вирішив зайнятися… пошиттям дитячих шкіряних курточок за власними ескізами. Через рекламну газету „А” (автор навмисно не наводить повну назву), яка тільки-но побачила світ, Вадим продав єдину цінну річ, яку мав, – власну модельну шкіряну куртку. На ці гроші він винайняв кравця, придбав шкіру та все необхідне, й виготовив чотири дитячі «шкірянки», які вдало реалізував, а гроші знову вклав у придбання шкіри…

Побачивши, що ідея є цілком життєздатною, Вадим покликав до себе партнера, з яким вояжував до Польщі у 1992–1993 роках. Саме тоді їм стали у пригоді кількасот доларів, зароблених під час цих поїздок: партнери винайняли під офіс кімнату в трикімнатній квартирі, а згодом, „розбагатівши”, – однокімнатну квартиру. Невдовзі в них працювали уже десять кравців, а продукція реалізовувалась в магазинах дитячого одягу, зокрема, в київському „Дитячому світі”.

Втім, за два-три роки і цей бізнес став неефективним: брак стартового капіталу, кредити під 60-100% річних, постійні „наїзди” рекетирів робили діяльність такого роду і масштабу занадто вразливою та незахищеною. Потрібно було розвиватися, йти уперед.

Гордістю став розроблений ним проект, який отримав назву „Фірма студентів-вантажників”. На цю ідею надихнула повсякчасна потреба однокурсників (навчався він у Національному технічному університеті, щоправда, без особливого інтересу) в додатковому заробітку, бо на стипендію прожити було неможливо. Тоді, звісно, ще не існувало пристосованих до потреб бізнесу логістичних центрів, тож попит на послуги сумлінних та непитущих студентів був величезним. Новостворена фірма допомагала в організації виставок різноманітним компаніям – як провідним, так і тим, хто тільки-но завойовував ринок незалежної України. Деяким студентам із „Фірми вантажників” такі компанії згодом запропонували постійну роботу. Дехто із цих колишніх студентів зробив пристойну кар’єру і з вдячністю згадує, які, завдяки своїй заповзятливості, допомагали вижити у студентські роки, що припали на те лихоліття.

Проте згодом партнери усвідомили, що вся дрібна підприємницька діяльність є доречною лише для вчорашніх школярів – для дорослого життя вона не годиться… Бізнесові шляхи Вадима та його однокласника на деякий час розійшлися, хоча вони продовжували товаришувати і будувати спільні плани на майбутнє.

<…>

________________________________________________________________________________

(рус.) «Вадим Хабибуллин. Путь к успеху и юридическому будущему. Советский Союз/Независимая Украина»

автобиографическая книга, издательство «Юстиниан»

ИЗВЛЕЧЕНИЕ

В сборнике известного юриста, правозащитника, адвоката и общественного деятеля Вадима Монэвяровича ХАБИБУЛЛИНА впервые в таком персональном юридическом формате, открыто и публично, рассказывается о его нелегком пути к юридическому будущему, о становлении специализированных юридических проектов, а также о специализированной юридической практике и ее этических стандартах; широко освещается его общественная и адвокатская деятельность. Кроме того, в сборнике частично собраны и некоторые его персональные публикации, более трех десятков статей о проблемных вопросах адвокатской деятельности, долгов и принудительного исполнения судебных решений, исполнительного производства и государственной исполнительной службы, несостоятельности (банкротства) и арбитражных управляющих и другие персональные публикации, опубликованные в известных юридических и бизнес-изданиях и в интернет.

(Общую редакцию и перевод на русский язык подготовила известная фирма литературного редактирования и переводов „ МАРИЯ ВОЛОЩАК ” , основателем, руководителем и подвижником которой является Мария Волощак – многолетний литературный редактор, член Национального союза журналистов Украины, автор пособий „ Справочник для журналистов. Языковые советы ” и „ Неправильно – правильно. Справочник по украинскому словоупотреблению: По материалам средств массовой информации ” , соавтор книги „ Актуальное интервью с языковедом: 140 вопросов и ответов ” .)

РАЗДЕЛ 2.

ПУТЬ К УСПЕХУ

А кто юрист? Моральный трубочист,

Но должность у него похуже даже,

Он сам порой становится нечист

От нравственной неистребимой сажи…

И этот штрих невольно тех смущает,

Кто сути юридической не знает.

Байрон

Успешность специализированных юридических проектов – не в последнюю очередь зависит от того, каким был путь к юридической профессии их основателя и идейного вдохновителя Вадима Хабибуллина. Этот путь был непростым и долгим, но нам кажется, что именно рассказ о нем позволит читателю лучше понять, как возникла идея создания специализированных юридических проектов, почему именно эта деятельность стала приоритетной для Вадима Хабибуллина и его партнеров, а также больше узнать о них не только как об известных юристах, но и талантливых людях, которые, впрочем, не избежали на своем пути многих проблем и досадных ошибок.

Эта история, как считает сам Вадим Хабибуллин, началась в 1982 году, когда он пошел в первый класс Киевской общеобразовательной школы № 205 на массиве Борщаговка в бывшем Ленинградском районе города Киева. Именно тогда состоялось знакомство будущих одноклассников, а впоследствии – юридических партнеров – Хабибуллина. Тем не менее, мы считаем, что этот рассказ стоит начать с 2 января 1975 года – дня рождения нашего главного героя.

ПРОШЛОЕ

1975 –1990. Детство. Союз Советских Социалистических Республик

Родился Вадим Хабибуллин 2 января 1975 года в военном городке г. Потсдама (Германия), поскольку его родители Елена Александровна и Монэвяр Якубович были военными.

Большим авторитетом для всей семьи был дед Вадима – Александр Владимирович Монойленко. В свое время он получил два высших образования, прошел всю Вторую мировую войну, имел награды, в частности орден Отечественной войны и орден Красной Звезды, медали за взятие Кенигсберга и Берлина и много других. В 1945 году дед Вадима был заместителем коменданта города Потсдам, а 30 лет спустя, по удивительному совпадению, именно в этом городе родился Вадим.

Школа и друзья

В 1978 году семья Хабибуллиных переехала в Киев. Детские годы Вадима были такими же, как и у миллионов других советских детей: детский садик чуть ли не с трех лет, школа, обязательные «линейки», сбор макулатуры, пионерские лагеря, вступление в ряды комсомола…

Уже с первого класса парень решил посвятить себя спорту и начал заниматься вольной борьбой. Его первый тренер – Петр Васильевич Борейко – учил своих воспитанников не обращать внимания на превосходство соперника, бороться до последнего, идти к победе любой ценой.

Первая учительница Вадима – Елена Валерьяновна Ширяева – из-за длительной, изнурительной болезни рано ушла из жизни. Класс, в котором учились, по всем правилам должны были расформировать. Однако судьба сжалилась над ними, и ученики получили нового классного руководителя – Нинель Анатольевну, чей приход спас класс от расформирования, а наших героев – от неминуемого расставания. Впрочем, классные руководители постоянно сменяли друг друга: за Нинель Анатольевной пришла Нина Феодосиевна, а после шестого класса на этой должности побывало аж трое учителей – Юрий Михайлович Булаков, Сергей Иванович Туренко и Мария Николаевна Бабич. Класс постоянно находился под угрозой расформирования, но случилось это только после восьмого года учебы, когда детская дружба была закалена и не такими испытаниями. В конце концов, незадолго до окончания школы наши герои опять, хотя и случайно, стали одноклассниками.

Мечты, увлечения, спорт

Во время учебы в школе Вадим забыл детскую мечту стать пожарником и «заболел морем». В двенадцатилетнем возрасте он пришел в Клуб юного моряка (КЮМ «Шквал»), где сразу был избран командиром экипажа и возглавлял его почти три года подряд. Не раз Вадима награждали грамотами и другими знаками отличия тех лет, но особенно ему запомнилось, как 1 мая 1988 года он, образцовый командир экипажа, был удостоен чести представлять КЮМ на праздничном параде на Крещатике. Случайно сохранилась фотография, зафиксировавшая тот счастливый миг (Вадима сфотографировал какой-то корреспондент, который позже нашел парня через Клуб юного моряка и отдал ему снимок). Впоследствии при КЮМе был организован вокально-инструментальный ансамбль, в котором Вадим, к сожалению недолго, играл на электрогитаре.

Каждый год Вадим отдыхал в пионерских лагерях (иногда даже по две смены подряд, поскольку бабушки в селе у него не было, а проводить лето в душном Киеве не хотелось). Вадим считает, что именно постоянное пребывание в детских коллективах помогло ему развить лидерские качества, реализовать организаторские способности и закалить характер. Почти во всех пионерских лагерях его избирали командиром пионерских отрядов. В память о тех днях, преисполненных пионерской романтики, у Вадима остались фотографии, грамоты и другие знаки отличия тех времен (изображения некоторых из них сегодня размещены в Интернете на персональной странице Вадима Хабибуллина).

Шли годы. Вадим постоянно находился в поиске, посещая всевозможные детские кружки и клубы по интересам, о чем до сих пор с доброй улыбкой вспоминают его родители.

Но, несмотря ни на что, он никогда не бросал занятия спортом. После нескольких лет активных занятий вольной борьбой Вадим занялся и другими видами боевого искусства: ушу , рукопашный бой, каратэ, дзюдо. Он практически никогда не проигрывал, хотя, казалось бы, ничем особо не выделялся во время тренировок. Впрочем, одна черта характера все-таки отличала Вадима от других – его всегда интересовала только победа, и он шел к ней, не жалея сил и времени. Но однажды на городской олимпиаде по дзюдо он вышел в финал… и проиграл. К тому же, проиграл именно тогда, когда был на сто процентов уверен в своей победе (!), поскольку знал, что соперник слабее.

Это поражение стало тяжелым испытанием для Вадима. Ему пришлось пересмотреть свое отношение ко многим вещам. Он вдруг понял: соперник оказался более подготовленным, более выдержанным, более собранным… и, возможно, менее самонадеянным. Не чувствуя в себе сил смириться с горечью поражения, Вадим решил уйти из спорта. Его уговаривали остаться, обещали намного более интересные соревнования областного и республиканского уровней, пророчили блестящие перспективы в дзюдо – не помогло. Даже после того, как были вызваны родители, которые поддержали позицию тренеров (последний аргумент), Вадим не изменил своего решения.

Однако судьба дала ему шанс компенсировать эту потерю и реализовать себя в спорте почти через двадцать лет. Правда, уже через своего тринадцатилетнего сына – тоже Вадима Хабибуллина. В начале 2007 года парня взяли в спортивный клуб по „Каратэ Киокушинкай”, работающий под эгидой „Украинской федерации Киокушинкай Каратэ”. Поэтому пожелаем Вадиму-старшему и Вадиму-младшему, чтобы их надежды исполнились, чтобы сын пошел дальше, чем отец. Тем более, что летом 2007 года Вадим-младший под наставничеством известного в мире „Каратэ Киокушинкай” тренера Сергея Арнольдовича Березовского принял участие в соревнованиях и получил переходной кубок „Каратэ Киокушинкай” Святошинского района города Киева (поощрительный). В конце октября 2007 года Вадим Хабибуллин младший становится членом Национальной федерации Киокушин каратэ Украины и получает членскую карточку. А в конце декабря 2007 года Вадим младший получает сертификат об успешном овладении основными методами и техниками Киокушин Каратэ в соответствии с требованиями уровня — 10 Кю (оранжевый пояс). Сертификат и оранжевый пояс Вадим Хабибуллин младший получил из рук Анатолия Небесного, Украинского Бранч Чиф Международной организации Каратэ Киокушинкайкан.

Что же касается Вадима-старшего, то в память о спортивной жизни у него остались не только почетные грамоты, но и многочисленные травмы, с последствиями которых он борется и сегодня. Именно из-за них он не смог реализовать свою юношескую мечту – служить, как и родители, в армии; в войсках специального назначения – морской пехоте… Кроме того, уже юношей Вадим понял, что он никогда не сможет быть « т елохранителем», не сможет охранять тело – он решил стать на защиту правопорядка, то есть охранять права.

Таким образом, очевидно, что Вадим всегда и во всем старался быть лучшим. Тогда, после досадного спортивного поражения, он принял принципиальное решение: если не можешь быть первым, следует искать себя в чем-то другом…

Принципы и убеждения

Первые уроки правоведения Вадиму давал классный руководитель Юрий Михайлович Булаков, который, кстати, был народным заседателем. „Хабибуллин, ты что, адвокат?” – часто говорили учителя, когда Вадим становился на защиту одноклассников, которым, по его мнению, учитель несправедливо делал замечание или даже выгонял из класса.

Постоянные жалобы учителей, вызовы родителей в школу, долгие беседы дома… Родителям приходилось несладко, поскольку со всех сторон неслось: парень непослушен, неуправляем, постоянно делает замечания учителям. А весь «грех» Вадима состоял в том, что он защищал себя и своих одноклассников, что, конечно, не всем было по душе.

Он никогда не умел мириться с несправедливостью. Смолчать, втянув голову в плечи; сделать вид, что его это не касается, – нет, это не о Вадиме. Поэтому родители долго не могли поверить, что именно их сыну, чуть ли не единственному из всех учеников четырех классов, предложили вступить во Всесоюзный ленинский коммунистический союз молодежи (ВЛКСМ). В феврале 1990 года в торжественной обстановке ему вручили комсомольский билет и значок.

Вадим никогда не был безразличен к окружающему миру. Уже с юношеских лет – казалось, еще на подсознательном уровне – он тяготел к общественной и политической деятельности. Впоследствии в одном из интервью он признается, что мечтой и целью всей его жизни является большая политика («10 шагов на пути к успеху» // «Юридическая газета» № 1 (61) от 19.01.2006, с. 21).

1990–1996. Бурная молодость. Независимая Украина

Июль 1990 года. Провозглашение Декларации о государственном суверенитете Украины. Голодовка студентов на площади Октябрьской революции.

1991–1992 года. Инфляция, дефицит, пустые полки магазинов. Безработица и окончательное обнищание постсоветского трудового народа. Эти неурядицы, вызванные распадом огромной советской империи, конечно, не могли обойти стороной семью Хабибуллиных. Как и миллионам других украинских семей им пришлось приспосабливаться к новым реалиям и выживать без всякой надежды на чью-либо помощь.

Окончание школы. Мечты родителей

Семья Вадима никогда не относилась к состоятельным, однако начало девяностых годов запомнилось Хабибуллиным как суровое испытание безденежьем. Вадим даже не смог сфотографироваться со своим выпускным классом на последний школьный альбом, потому что за это следовало заплатить… И, конечно, юноша не пошел на выпускной вечер, потому что ему было стыдно просить у родителей деньги, которых в семье просто не было. Вадим до сих пор не может забыть, как весь класс, все его одноклассники, узнав, почему Вадима нет на выпускном вечере, отказались выезжать на традиционную встречу солнца на Московском мосту без своего товарища, и пришли к нему домой, чтобы забрать с собой. Никаких отговорок одноклассники не принимали, поэтому рассвет Вадим встретил в кругу друзей и учителей.

Мама Елена Александровна, всю жизнь проработавшая медицинской сестрой, очень хотела, чтобы сын по окончании школы поступил в институт и стал врачом. На протяжении двух лет (1990–1992) Вадим около семи раз пытался поступить в соответствующие образовательные заведения – от медицинских училищ № 1 и № 2 до Киевского медицинского университета. Однако все попытки были неудачными, ведь ни на подготовительные курсы, ни на частные уроки денег не было, а педагоги хорошо понимали, как следует выживать в новых условиях – зарабатывая во время вступительных экзаменов…

Вадим, чтобы не расстраивать маму, относил документы в приемную комиссию, а вместо подготовки к вступительным экзаменам – пытался заработать хоть какие-то деньги. Еще во время учебы в выпускном классе Вадим начал ездить в туристическо-торговые вояжи в Польшу. Именно там он и занимался «подготовкой к экзаменам», а по приезде, конечно, не проходил по конкурсу в очередное училище или институт.

Не оставляя мыслей о медицине, Вадим устроился работать санитаром в больнице. Деньги, конечно, платили небольшие, однако это была единственная возможность получить хоть какую-то медицинскую практику – уж очень не хотелось предавать мамину мечту… Однако очень скоро он понял, что шансы юноши из обычной советской семьи поступить в мединститут, даже при наличии опыта работы, но без денег и нужных связей, были мизерными. К тому же, сразу по окончании школы Вадим женился. Через два года, в 1994-ом, у него родился сын. Большая ответственность легла на плечи молодого мужчины и отца – нужно было зарабатывать на свою семью, а также поддерживать родителей.

Первый предпринимательский опыт

Вадим хорошо помнит свой первый самостоятельно заработанный доллар. Он заработал его в Польше в августе 1992 года, подписал и хранит до сегодняшнего дня, уже в собственном кабинете – висит на стене в рамочке под стеклом. Такое своеобразное напоминание о начале самостоятельной жизни и удивленных глазах родителей, которые до этого видели валюту лишь в фильмах про иностранных шпионов. Как, в конечном итоге, помнит Вадим и первые заработанные на уроках труда в 1987 году 48 советских копеек, которые он также бережно хранит и поныне.

Первые азы предпринимательства Вадим начал осваивать еще в школе, когда занимался копированием и реализацией фотокарточек популярных в то время людей – звезд эстрады и кино, спортсменов и т.п.

Следующий, уже более серьезный, этап «предпринимательской деятельности» пришелся на конец 1989 года, когда Вадим без какой-либо специальной аппаратуры (первый профессиональный магнитофон он приобретет спустя года два-три) решил зарабатывать деньги на организации дискотек. Первая из них состоялась в школе № 206, которая также находится на массиве Борщаговка (своя школа наотрез отказалась предоставить помещение под такое «действо»).

Вадим собрал друзей и знакомых: у одного был классный магнитофон, у другого – усилитель, у третьего – колонки по 120 Вт, у четвертого – светомузыка, пятый принес кассеты с танцевальной музыкой… В команде было около пятнадцати человек в возрасте от 14 до 16 лет – именно они стали первыми бизнес-партнерами Вадима. Билеты продавали по три рубля юношам и по два – девушкам. В тот вечер пришло более 250 учеников, было заработано около 600 рублей. Когда об этом узнали родители, они были потрясены, поскольку мамина зарплата составляла около 180 рублей в месяц, а отца – 250. Более 600 рублей за один вечер – это было что-то невероятное!

Конечно, как и всем начинающим бизнесменам, Вадиму пришлось столкнуться с рэкетирами. Стычка была достаточно серьезная, но он ее предусмотрел, был готов и хорошо подстраховался. Невзирая на эйфорию от первой серьезной работы, Вадим и его друзья не забыли об организации охраны как в зале, так и у кассы, поэтому право на получение всей прибыли, а не ее малой толики, удалось отстоять. Вадим рассчитался со своей командой и получил первые серьезные деньги. Впервые в жизни он за свой счет купил модную одежду и обувь, а часть денег вложил в приобретение кассет с танцевальной музыкой, которые тогда были дефицитным товаром, но могли пригодиться для развития «бизнеса».

Позже, когда Вадим окончательно потерял надежду на получение медицинского образования, он решил заняться предпринимательством более серьезно (насколько это вообще было возможно в то время). Все происходило почти так, как в известной истории о нагромождении начального капитала: купил одно грязное яблоко, вымыл, продал и купил два яблока, вымыл их – продал и купил четыре и т.д. Вадим же, как это ни странно, решил заняться… пошивом детских кожных курточек по собственным эскизам. Через рекламную газету „А” (автор намеренно не указывает полное название), которая как раз только появилась, Вадим продал свою едва ли не единственную ценную вещь – модельную кожную куртку. На эти деньги он нанял портного, приобрел кожу и все необходимое, и изготовил четыре детских «кожанки», которые удачно реализовал, а деньги опять вложил в приобретение кожи…

Увидев, что идея вполне жизнеспособна, Вадим позвал к себе партнера, с которым ездил в Польшу в 1992–1993 годах. Именно тогда им пригодились несколько сотен долларов, заработанных во время этих поездок: партнеры сняли под офис комнату в трехкомнатной квартире, а впоследствии, „разбогатев”, – однокомнатную квартиру. Вскоре у них работали уже десять портных, а продукция реализовывалась в магазинах детской одежды, в частности, в киевском „Детском мире”.

Впрочем, через два-три года и этот бизнес стал неэффективным: нехватка стартового капитала, кредиты под 60-100% годовых, постоянные «наезды» рэкетиров делали деятельность такого рода и масштаба слишком уязвимой и незащищенной. Нужно было развиваться, идти вперед.

Гордостью стал разработанный ним проект, получивший название „Фирма студентов-грузчиков”. На эту идею вдохновила постоянная потребность однокурсников (учился он в Национальном техническом университете, хоть и без особого интереса) в дополнительном заработке, потому что на стипендию прожить было невозможно. Тогда, конечно, еще не существовало специальных, учитывающих потребности бизнеса, логистических центров, поэтому спрос на услуги добросовестных и непьющих студентов был огромен. Вновь созданная фирма помогала в организации выставок разнообразным компаниям – как известным, так и тем, которые только начинали завоевывать рынок независимой Украины. Некоторым студентам из „Фирмы грузчиков” такие компании впоследствии предложили постоянную работу. Кое-кто из этих бывших студентов сделал приличную карьеру и с благодарностью вспоминает, которые, благодаря своей предприимчивости, помогли выжить в студенческие годы, пришедшиеся на столь непростое время.

Однако вскоре партнеры осознали, что всевозможная мелкая предпринимательская деятельность подходит лишь вчерашним школьникам – для взрослой жизни она не годится… Пути Вадима и его одноклассника на некоторое время разошлись, хотя они продолжали дружить и строить общие планы на будущее.

<…>

________________________________________________________________________________

хабибуллин 2012

________________________________________________________________________________

fullsizeoutput_4bf7

________________________________________________________________________________

fullsizeoutput_4bf8

________________________________________________________________________________

Вадим Хабібуллін (ст.) | Повна автобіографічна довідка

________________________________________________________________________________